Його життя засіяне добром

29 березня голова фермерського господарства «Володимир», чудовий сім’янин, товариш, керівник і просто хороша людина Валерій Васильович ЯЩЕНКО відзначив свій 70-річний ювілей. Він відомий не тільки в районі, але й далеко за його межами.

 

 Опубліковано у "Голосі Баштанщини" №31 від 30 березня 2019 року

Друзі! Щоб першими читати важливі публікації у районній газеті, запрошуємо вас передплатити "Голос Баштанщини" (за цим лінком)! 

На довгій ниві хлібороба
А починав Валерій Ященко свій шлях одвічної турботи про врожай і сільську громаду у далекому 1973 році, коли після навчання в Одеській партійній школі, яку він закінчив з відзнакою, йому довірили посаду заступника голови Новоіванівського колгоспу. Під його безпосереднім керівництвом були газифіковані житлові будинки та виробничі об’єкти. У 1975 році с. Новоіванівка стало першим газифікованим селом у районі. За його ініціативи та при безпосередній участі був побудований Пагорб Слави.
Не менш продуктивними стали роки керівництва у новоствореному на той час колгоспі «Україна» у селі Явкине. 15 дійових років свого життя віддав Валерій Васильович становленню й розвитку колгоспу та благоустрою села, з яким він поріднився й живе там нині. На його рахунку будівництво тваринницької ферми, контори колгоспу, 30 житлових будинків, 12-кілометрового газопроводу, газифікація села, асфальтування вулиць та багато іншого. 
Нині він має велику довіру серед людей. У цьому та у великій повазі – його головна нагорода. Адже недарма багато років поспіль Валерія Ященка обирають депутатом сільської ради, де б він не проживав: у Кашперо-Миколаївці, Новоіванівці чи в Явкине. Вісім скликань поспіль він є депутатом Баштанської районної ради.
Сьогодні, як і протягом всього свого життя, він поєднує хліборобську справу з громадською роботою. Наразі очолює постійну комісію райради з питань агропромислового комплексу. З його ініціативи проводиться щорічний конкурс з благоустрою та санітарного стану населених пунктів району. Проведено утилізацію захоронених хімічних відходів, що забруднювали навколишнє середовище на території району, сприяв капітальному ремонту Явкинської медичної амбулаторії та у вирішенні інших важливих питань громади.
За довгі роки роботи ніхто в селі не пригадує, щоб Валерій Васильович забув виконати свою обіцянку. Він завжди піклується про людей: допомагає своїм працівникам та орендодавцям у лікуванні, придбанні житла, вирішенні побутових проблем. Надає відчутну допомогу школі, дитячому садку, допомагає в благоустрої села, бо знає – якщо не він, то хто. 
У нашій бесіді з ним ми торкнулися багатьох питань: згадали минуле, порівняли з теперішнім, спробували заглянути у майбутнє. Те, що ми надрукуємо, це тільки невеличка крапля з того, про що повідав нам Валерій Васильович. За його розповідями можна написати книгу, головним лейтмотивом якої має стати любов до людей і землі.
– Валерію Васильовичу, аналізуючи пройдений життєвий шлях, скажіть, чи вважаєте Ви себе щасливою людиною? 
– Моє щастя у моїй родині і роботі. У мене найкращі у світі дружина, діти, онуки й улюблена робота. Я ніколи не намагався змінювати професійний напрямок своєї діяльності, адже за спеціальністю я вчений агроном, закінчив Одеський сільськогосподарський інститут, і в іншій сфері себе не уявляю. Я пішов тією дорогою, яку запланував ще змолоду. 
Хоча, якби я пристав на пропозицію і залишився працювати на заводі ім. Ліхачова у Москві, все могло б скластися інакше. Мені тоді пропонували роботу, гуртожиток, через деякий час прописку і чергу на отримання житла. Час показав, що вчинив вірно, відмовившись. Та й не люблю я великих міст, метушні. У селі краще. Я навіть не переїжджаю в Баштанку, хоча й збудував там будинок. 
– Чи є щось у Вашому житті, про що б Ви шкодували?
– Немає про що шкодувати, бо ще змолоду пішов дорогою за покликанням. Мету, що ставив перед собою, досягнув, а до більшого ніколи й не прагнув. 
– Звідки черпали енергію? Що було джерелом Ваших успіхів?
Таких джерел багато. Ними є моя родина, друзі – справжні, щирі, надійні. Це найбільші мої скарби. Завдяки перевіреним часом стосункам завше існувала впевненість, що у критичній ситуації ти не залишишся один. Дуже цінною є підтримка моїх колег по ремеслу, керівників різних гілок влади, зокрема і вищих державних органів, наставників. 
Із вдячністю згадую співпрацю з колишнім районним керівником, моїм наставником Олексієм Гавриловичем Захарченком. Саме він дав мені путівку в життя. Пригадую нашу першу зустріч і ту непідробну увагу, якою він мене оточив. Було неначе вчора: заходжу до нього в кабінет, він піднімається з-за столу, йде мені назустріч, вітається за руку, пропонує присісти і, пильно вдивляючись в очі, все детально розпитує. Це керівник найкращого ґатунку, у якого було чому повчитися. 
Великою вимогливістю до дисципліни відзначався Анатолій Миколайович Адамов. Досвід роботи з ним дуже цінний. Це – людина слова й діла. Порушникам порядку діставалося добре. Він розумів і бачив наскрізь усіх своїх підлеглих. Вимагав з кожного керівника виконання завдань зі всією суворістю, але коли було потрібно, завжди захищав і відстоював нас перед обласним керівництвом.
Багато важливих справ пов’язує мене з Миколою Васильовичем Бардачовим. Саме з ним неодноразово приходилося бувати у владних кабінетах Миколаєва, Києва. Ми особисто знали всіх профільних Міністрів, до яких зверталися з різними виробничими питаннями за підтримкою. Потрапити до них на прийом було дуже просто.
Пригадую мій візит до Міністра меліорації. Я був тоді ще досить молодим керівником, всього другий рік працював головою колгоспу і хотів записатися у секретаря на прийом, щоб вирішити питання щодо зрошення, але почув у відповідь: «А для чого записуватися? Заходьте». Вразило наскільки привітно і з повагою прийняв високопосадовець звичайного сільського голову колгоспу. Незважаючи на свою зайнятість, після підписання документа, він із неприхованою цікавістю звернувся: «Синку, сідай і розкажи мені, як там у вас справи, як урожай, що на полях?» Такі стосунки додавали чимало сил, бо з’являлася впевненість у тому, що тебе завжди вислухають і підтримають.
Сьогодні продовжується продуктивна співпраця з нинішнім керівництвом району, за що я всім вдячний.
– Які моменти життя і спогади гріють серце?
– Їх багато. Серед них – численні знайомства, запозичення досвіду, співпраця у різних сферах, що допомагали вирішувати наболілі проблеми, покращувати людям життя. 
– Що саме маєте на увазі? Розкажіть детальніше.
– Корисних справ було чимало, всі не перерахуєш, але про них завжди приємно згадувати. Приміром, спорудження мосту, замість запланованої тротуарної доріжки, що з’єднує сьогодні дві частини села Явкине, заміна на зрошенні п’яти кілометрів трубопроводу із залізобетону на сталь, відкриття Фапу у Червоному ставі, де раніше його ніколи не було. Приємні спогади викликає капітальний ремонт дороги на центральній вулиці села, що й досі знаходиться у хорошому стані, незважаючи на те, що асфальтовому покриттю близько 40 років. А все тому, що побудували за всіма технологіями: спочатку зняли і вивезли чорнозем, потім насипали 30 см глини, скреперами добре утрамбували її, затим поклали шар жорстви, щебеню, і лише тоді – асфальт. 
Пригадується хороша справа, від якої й досі приємно на душі. В основі успіху цього діла – моя ініціатива і пошукова робота шкільних слідопитів. По завершенню розслідування про неї дізналася вся країна. А історія була така. На братській могилі у Новоіванівці, де поховані воїни Другої Світової війни, котрі звільняли наш край від загарбника, було викарбуване прізвище молодшого лейтенанта Шаблаєва, до якого, на відміну від інших, ніхто й ніколи не приїжджав. Мене це схвилювало. Тоді я доручив педагогам і дітям Новоіванівської школи спробувати знайти рідних. Але згідно інформації райвійськкомату з'ясувалося, що Шаблаєва у списках загиблих немає, а є інший боєць – молодший лейтенант Глазков. Отже, саме він і був похований у братській могилі. Завдяки цьому на 30-у річницю Перемоги до поховання цього воїна нарешті приїхала рідня: дві сестри з Петропавловська-Камчатського і дядько, який проживав в Україні. Ми знай-шли героя, котрий вважався безвісти зниклим. Завдяки цій пошуковій роботі мати почала одержувати пенсію за сина, яку не отримувала 30 років.
За кожним із цих досягнень – хвилювання, радість, а часто і безсонні ночі.
– Валерію Васильовичу, кажуть, що яблуко від яблуні далеко не падає. Від кого з пращурів родинного дерева Ви успадкували наполегливість, принциповість, любов до землі. 
– Життя навчило, допомогло розставити пріоритети й обрати напрямок. Але, безумовно, свою вагому роль зіграли батьки, виховання.
– Розкажіть про батьків.
– Моєму поколінню поталанило. Ми мали змогу здобути середню освіту і навчатися у вузах. А от мій батько закінчив всього 2 шкільні класи. Проте, незважаючи на відсутність належної освіти, до війни декілька скликань працював головою Кашперо-Миколаївської сільської ради. А після війни – інструктором Привільненського райкому партії. Йому довіряли складні завдання, бо були впевнені, що він з ними впорається.
Мама в молодості була трактористом. Працювала бригадиром жіночої тракторної бригади в Інгульській МТС, потім завідувачем ферми. Тож, зрозуміло, що мала сильний характер.
– Ваше родове коріння має велику силу, адже живить не тільки Вас, але й сина. Він сьогодні є продовжувачем започаткованої Вами справи. Ви задоволені, що є послідовник?
– Ви маєте рацію, у мене є достойний наступник – мій син Володимир, якому я спокійно зможу передати справу. Я впевнений, що він виправдає не тільки мою надію, але й довіру орендодавців. Мушу сказати, що в деяких питання він навіть перевершив мене, більше розуміється в сучасних технологіях, швидко орієнтується в теперішніх реаліях і старається йти в ногу з часом. У нього багато планів щодо удосконалення виробництва і покращення умов праці робітників. 

– Минуло багато часу, але я добре пам’ятаю роки нашої співпраці з Валерієм Васильовичем. Враження приємне. На яких би посадах він тоді не працював, завжди відзначався високою дисциплінованістю, організованістю, хліборобським завзяттям, активністю. А головне – батьківською турботою про підлеглих, які завжди поважали свого керівника за людяність. Свого часу я високо оцінював його як спеціаліста і весь час його підтримував. Найбільше Валерій Васильович проявив свої позитивні якості керівника, коли працював на землі. З нього вийшов хороший господар. А все через те, що в ньому присутні дуже цінні якості – працьовитість, оптимізм і далекоглядність. Він чудова людина, хороший друг. Це – людина високого імені. Він заслуговує на найщирішу повагу і прихильність. Передайте йому щире вітання, побажання міцного здоров’я і позитивних результатів у його хліборобській діяльності. 

– Для нього робота завжди була на першому місці. Валерію Васильовичу поталанило з дружиною, дітьми, які весь час його підтримують. Тому його досягнення – це заслуга і його родини також. Разом з ним ми багато разів їздили до Києва, знали особисто всіх профільних міністрів. Валерій Васильович товариська і комунікабельна людина, тому його там пам’ятають і досі. Навіть сьогодні колишні міністри часто телефонують і запитують як справи у Валерія Васильовича, запрошують у гості. Одним словом, це чоловік, з яким можна йти в розвідку. Ніколи не підведе і не зрадить.

– Багато років тому доля звела мене з Валерієм Васильовичем. Наші стосунки переросли у справжню дружбу. Я щасливий, що є на світі людина, з якою можна зустрітися, обговорити проблеми. Він завжди підтримає у скрутну хвилину, дасть мудру пораду. Від нього навіть критику вислухати не образливо, бо знаєш, що він скаже правду і від душі. Проведення часу разом переростає в радість і задоволення. Кажуть, що дружба – найбільше багатство, і це дійсно так.