Баштанка.НЕТ
Сайт Баштанського району. Баштанський район, Баштанська республіка - наша історія. Найкраще місто - Баштанка Сайт Баштанського району. Баштанський район, Баштанська республіка - наша історія. Найкраще місто - Баштанка

Пн, 16.09.2019, 20:07

Сайт Баштанського району. Баштанський район, Баштанська республіка - наша історія. Найкраще місто - Баштанка Сайт Баштанського району. Баштанський район, Баштанська республіка - наша історія. Найкраще місто - Баштанка

Вітаю Вас, Подорожній | RSS

РеєстраціяВхід

 
Головна сторінка Баштанка.НЕТ
Меню сайту

Категорії  СТАТЕЙ

Спорт
Освіта
Історія
Політика
Культура
Медицина
Економіка
Видатні люди Баштанки та району
РС ГУ ДСНС
Суспільство
Баштанське УЕГГ
Виконавча влада
Управління юстиції
Реєстраційна служба
Управління статистики
Місцеве самоврядування
Інформування населення
Баштанський відділ поліції
Державна фіскальна служба
Фонд соціального страхування
Центральна районна бібліотека
Баштанський міжрайонний відділ лабораторних досліджень
Управління державного казначейства у Баштанському районі
Управління Держпродспоживслужби в Баштанському районі
Відкритий Міжнародний університет розвитку людини "Україна" у м. Баштанка
 
Форма входу

Зверніть увагу!
Сьогодні відвідували сайт:

 
 
Баштанка рекламна
загрузка...
 
 

ВИПАДКОВІ ФОТО:

Фотографія 7:

Фотографія 7:

Виставка робіт Олександра Бондаренка:

Змагання з волейболу:

 

Головна » Статті » Баштанський район » Видатні люди Баштанки та району

Микола Романовський - святий Баштанського краю
  Сьогодні  з  великою  радістю можна  говорити  про  те,  що  Баштанщина  має  святого  покровителя  нашого  хліборобського  краю. Це  –  священномученик  протоієрей  Микола  Романовський,  священицький  шлях  якого  розпочався саме  із  села  Кашперо-Миколаївка Баштанського району.
  Священномученик  протоієрей Микола Олександрович РОМАНОВСЬКИЙ   народився  в  1869  році  в  селі Липецьке  Ананьївського  повіту  (нині Одеська  область)  у  родині  протоієрея отця  Олександра  Венедиктовича  та матушки  Марії  Йосипівни  Романовських.  При  святому  Хрещенні  новонародженому дали ім’я Миколай, що з грецької  означає  «перемагає  народ».
  У сім’ї було ще декілька дітей. Відомо, що  син  Дмитро  працював  юристом  в Одесі і згодом також був репресований, дочок звали Анна і Софія. На жаль, це все, що тепер ми можемо дізнатися про сім’ю, де ріс і виховувався Микола Романовський. Хоча про дух, що панував у їхньому будинку, може свідчити напис на  пожовклій  від  часу  фотографії,  де зображений батюшка, о. Олександр, зі своєю дружиною. На зворотному боці фото читаємо:
  «Дорогому  синові  нашому  священикові  Миколі  Олександровичу  і  дружині  його,  милій  невістці  нашій  Дарії Георгіївні,  на  молитовну  пам’ять  про батьків, сердечно бажаючих і Вам благополучно, в доброму здоров’ї дожити і  святкувати  50-річний  ювілей  щасливого  шлюбу  Вашого.  Нехай  Господь благословить  Вас  і  чад  Ваших!  Будьте щасливі  і  не  забувайте  нас  у  молитвах Ваших!».
4 лютого 1904 р.
  Маленький Микола ще з дитинства полюбив  молитву,  тому  прийняв  рішення  йти  дорогою  батька  і  вступив до  Одеської  духовної  семінарії.  Закінчивши курс наук у 1889 році зі званням студента  семінарії,  майбутній  пастир постановою  правління  Одеського  духовного  училища  1  листопада  того  ж року  був  призначений  наглядачем  над його учнями. У 1890 році відбулося вінчання молодого випускника з донькою священика  Георгія  Гуковича  Дарією, яка закінчила свого часу Одеське єпархіальне училище.
  Настав день, коли Господь покликав його на несення хресного подвигу у високому сані священства. 4 листопада 1890 року диякон Микола  Романовський  був  висвячений  у сан ієрея і, відповідно до прохання, указом  Херсонської  духовної  консисторії призначений  у  Свято-Миколаївський храм  села  Кашперо-Миколаївка  Херсонського повіту. Тут же був хрещений перший син о. Миколая, Олександр.
  З  дореволюційних  джерел  відомо, що  храм  у  с.  Кашперо-Миколаївка  − один з найстаріших на півдні України: він побудований з дерева в 1796 році і, простоявши  72  роки,  був  перебудований у 1868 році на кошти колишнього власника  села  князя  Петра  Олексійовича  Васильчикова.  Уже  в  кінці  XIX століття  в  приході  значилося  10  сіл,  а загальна  кількість  прихожан  склала 3468 осіб.
  Розуміючи  необхідність  розвитку освіти,  важливість  навчання  словом Божим,  молодий  священик  відкрив  у 1891  році  в  Кашперо-Миколаївці  та Новобирзулівці  церковно-приходські школи, а в наступному році − школу і в Михайлівці.
  Вражає  та  відповідальність,  з  якою отець Микола ставився до навчального процесу. В одній із зошитових позначок ним підкреслені слова: «Вислати зошити для запису свідчень». І тут же, поруч, явно  пізніше:  «Вислав».  Його  участі вистачало на учнів (часто в тексті вони ласкаво названі «дітками»), на поради вчителям, на бесіди з батьками, просто із селянами.
  За розкресленими від руки таблицями з прізвищами учнів – життя, побут, ставлення  до  навчання,  матеріальний стан сімей. Гайдамака, Гармаш, Грицай, Зайченко,  Кочубей,  Пономар,  Чеботар... учні, які отримували свої оцінки за  Закон  Божий,  церковнослов’янську мову, числення і спів, історію – усе збережено на сторінках щоденника. Можливо, у Карагандинському таборі, у свої останні земні дні, вмираючи від холоду і  виснаження,  отець  Микола  згадував своїх  «діток»,  подумки  хрестячи  їх  і благословляючи на життя.
  22  вересня  1895  року  резолюцією архієпископа  Херсонського  й  Одеського  священика  Миколу  Романовського  призначено  інспектором  церковнопарафіяльних  шкіл  по  району Миколаївського відділення; 3 жовтня 1895 року він вдруге обраний і затверджений єпархіальним начальством на посаді  члена  благочинницької  Ради Новоодеського округу. У 1895 році, 28 грудня,  відповідно  до  прохання,  резолюцією  Високопреосвященнішого Юстина,  архієпископа  Херсонського й  Одеського,  переміщений  до  Ново-Купецького  храму  м.  Миколаєва,  де прослужив  понад  десять  років,  аж  до 1907 року. У цьому ж храмі були хрещені шестеро дітей отця Миколи, про що  свідчать  записи  метричної  книги, що збереглася в архіві.
   У 1909 році священик Микола Романовський був призначений настоятелем Свято-Нікольської грецької церкви м.  Миколаєва,  де  і  прослужив  чверть століття аж до репресій.
  Багато сил отець Микола продовжує віддавати  справі  освіти.  Як  інспектор церковнопарафіяльних  і  недільних шкіл Миколаївщини, він чимало уваги приділяв  різним  сторонам  життя  вчителів  та  учнів.  Його  цікавила  освіта педагогів, участь у церковних богослужіннях, дотримання постів, вплив школи на учнів у справі виховання та багато іншого,  без  чого  навчально-виховний процес  не  міг  бути  повноцінним.  Про цю діяльність о. Миколи свідчить його особистий  щоденник  з  400  сторінок рукописного тексту, який сьогодні зберігається у фондах Миколаївського обласного краєзнавчого музею.
   У квітні 1901 року священику Миколі  Романовському    було  доручено викладання Закону Божого в Миколаївській  Маріїнській    жіночій  гімназії (нині  Перша  Українська  гімназія  м. Миколаєва).  У  цьому  навчальному  закладі батюшка викладав понад 15 років − до 1918 року, який приніс із собою декрет про відокремлення держави і школи від Церкви.
  Невтомний  проповідник  віри завжди  пам’ятав  настанови  святителя Іоанна Златоуста, що гідність пастиря і вчителя полягає не в тому, щоб твої учні прославляли тебе, а в тому, щоб вести їх до спасіння.
  На щастя, отець Микола володів не лише талантом научати, а й даром співчувати,  особливо  тим,  кому  потрібна його допомога. А час був неспокійний.
  У 1914 році почалася Перша світова війна,  що  принесла  багато  бід  нашому багатостраждальному народу. І від цих подій  він  не  міг  стояти  осторонь.  Документ,  писаний  рукою  святого,  як  і більшість  дивом  збережених  документальних  свідчень  того  часу,  говорить: «Вразив  суспільство  несподіваний клич  Державного  Вождя  стати  на  захист рідної землі від зухвалого ворога, глибоко запав у серце кожного з нас, і відгукнулися  на  нього  всі  вірні  сини  і дочки дорогої Батьківщини без відмінності звань, положення і станів».
  Відгукнулося на цей клич церковно-парафіяльне  піклування  при  Свято-Миколаївському  храмі  міста  і  за почином  кількох  своїх  членів  без  зволікання,  після  першого  ж  молебню  з читанням  Найвищого  Маніфесту  про оголошення війни, поспішило зі своєю лептою  на  загальну  справу  порятунку Вітчизни. Тут же, у храмі, після молебню  було  вирішено  екстрено  скликати збори  піклування  і  дружно  взятися  за святу справу підтримки доблесних захисників  Батьківщини  у  міру  наших сил...».  Церковний  хор  під  керівництвом  регента  Н.  Г.  Лаврентьєва  організовував  духовні  концерти,  кошти від  яких  ішли  на  потреби  нужденних.
  Джерелом добровільних коштів також були пожертвування мирян. У важкий час 1916−1917 рр. була організована допомога біженцям, створені літні школи для їхніх дітей.
  Оцінивши  невтомну  старанність пастиря-сподвижника  у  справі  служіння людям, 19 січня 1916 р. Миколу Романовського  призначають  Головою Миколаївського відділення Комітету з влаштування  побуту  біженців.  Він,  як “добрий самарянин”, організовує госпіталь для поранених. Хто, як не пастирі Церкви,  повинні  були  брати  активну участь у справі допомоги і розради скорботних?  Адже,  як  каже  святий  Єфрем Сирин: “якщо той, хто тішить скорботного,  –  людина  духовна,  то  приходить він  до  нього  не  на  шкоду,  а  на  велику користь”. І подяка людська була велика.
  У  будинку  онуки  отця  Миколи,  Ніни Юріївни  Деменкової-Романовської, зберігаються  речі,  які  нині  стали  безцінною реліквією, оскільки мають безпосереднє  відношення  до  тих  подій.
  Це  рушник,  подарований  пораненими, на якому вишито: “19. 9 / v 16 Н.Р. Від  поранених.  Хай  береже  тебе  Бог”, і  піднос,  подарований  невтомному  діячу ниви Христової жертводавцями, на якому викарбувано напис: “Хліб і сіль 1914−1917 рр.“ і багато підписів, серед них  Зарудний, Холодна, Шапошникова, Плігінська, Нечаєва, Фільов.
  Багато  разів  Народний  комісаріат внутрішніх  справ  (НКВС)  викликав батюшку  до  себе  з  вимогами  припинити  проповідувати  (а  отець  Микола був чудовим проповідником!). Скільки разів сипалися на адресу батюшки попередження  і  погрози  навіть  за  те,  що він  постійно  ходив  у  рясі.  Нова  влада боялася цього, адже сам священицький вигляд пастиря − це вже проповідь. Комунікабельний, завжди по-особливому умиротворений, він привертав до себе увагу  сотень  людей.  Його  поважали  і любили  так,  як  може  вдячна  людська душа  любити  свого  духовного  наставника.  Люд  прислухався  до  його  слів  і особливо до порад. Одним словом, він був душею народу.
  Дім  Романовських  завжди  був  повний  дітей  (тільки  своїх  було  вісім). Сюди  приходили  всі:  прості  робітники  й  інтелігенція.  Рідко  якого  гостя матушка  Дар’я  відпускала  з  дому,  заздалегідь не посадивши за стіл. Завжди з  особливим  трепетом  виконувалися духовні пісні. Дуже співучою була сім’я отця  Миколи.  І  цей  молитовний  настрій сім’ї мимоволі передавався всім, хто був гостем чи другом дому.
  Але одного разу в двері в черговий раз  постукали.  На  порозі  з’явилися співробітники  НКВС  з  відповідними документами.  Почався  обшук,  що  закінчився  арештом  батюшки.  Разом  з батьком заарештували і сина Антонія.
  Після обшуку конфіскували майно. Забрали книги, частину меблів. Вийняли навіть  перину  з-під  паралізованої  вже на той час матушки Дар’ї.
  Поставши перед пролетарським судом, протоієрей Микола Романовський був  звинувачений  за  ст.  54  к.  П.  4,  10, 11 КК УРСР, засуджений до 8-річного ув’язнення  з  конфіскацією  майна,  направлений у Карлаг (Карагандинський табір).
  Але  Карлаг  не  зломив  страждальця.  Навіть  звідти  він  утішав  рідних  у коротеньких  листах,  що  сходилися, як правило, словами: "Люблячий тебе, твій живцем похований Батько”. Передбачаючи кінець свого земного шляху, о. Микола наприкінці 1935-го року пише прощальні  листи  рідним.  Ось  один  з них,  адресований  дружині,  матінці Дар’ї:
«1935  р.  Мій  Ангеле-хранителю! Що ж я можу сказати тобі у своєму прощальному посланні? Земний тобі уклін і прошу вибачення за те, що хоча і проти своєї волі заподіяв тобі на схилі років твоїх таке велике горе. Мріяв я про інше, але шляхи Господні несповідимі. Не журися, мій Ангеле, і зараз. Згадай про те, що многомилостивий Промислитель дарував нам неоціненний скарб – добрих чад наших, і тепер ти володарка цим багатством одна, не сумуй про мене, а порадій, що Господь сподобив і мене, грішного, сприйняти такий хрест муки.  Без  нарікання  несу  цей  хрест  з старанною молитвою: покарай тут, Господи, і помилуй у вічності.
  Не горюй, а моли Бога про те, щоб Він  сподобив  мене  бути  у  вічності там, де будеш ти, мій лагідний світлий Ангеле-хранителю.  Моя  гріховність бентежить  мене,  але  я  вірю  в  те,  що твоя молитва не раз, мабуть, що охороняє мене на землі, послужить до мого спокою у вічності. Згадуй частіше мене в молитвах своїх, як тепер, під час моїх страждань,  так  особливо,  коли  далеко  від  дорогих,  близьких,  закінчаться мої  страждання.  Попроси,  якщо  буде можливість,  щоб  заочно  відспівати моє  поховання.  У  житті  своєму  тішся благополуччям  чад  своїх.  Якщо  сили дозволяють, живи у всіх потроху, щоб не  бути  нікому  з  них  в  тягар.  Я  впевнений в тому, що дорогі чада наші все можливе  зроблять,  щоб  заспокоїти твою  старість.  Гаряче  молю  Всевишнього  про  твоє  і  їх  благополуччя,  гаряче  цілую  тебе,  моя  дорога.  Прощай і  прости! 
  Твій  безмежно  люблячий живцем похований Микола».
  Що ще можна додати до цих рядків? У них страждання, глибоке розуміння кінця свого земного шляху і найбільша віра й надія на Божественну волю свого Творця.
  20  листопада  1937  трійка  УНКВС Карагандинської області засудила протоієрея  Миколу  Романовського  за  ст. 58-10,  11  до  вищої  міри  покарання  – розстрілу (виконання вироку засвідчено у виписці з акту).
  Як  з‘ясувалося,  через  20  років  після  розстрілу,  у  1957  році,  постановою Президії Карагандинського обласного суду протоієрей Микола Романовський був  посмертно  реабілітований.  Місце  поховання  отця  Миколи  невідоме. Ймовірно, його чесні мощі лежать десь у  братській  могилі  карагандинських степів, що рясно наситилися кров’ю невинно убієнних.
У 2000 році протоієрей Микола Романовський  був  прославлений  у  лику святих.
  З  благословення  Правлячого  Архієрея  Миколаївської  єпархії,  митрополита Питирима, у 2011 році була видана книга «Житіє священномученика Миколая Романовського».
  Протоієрей    Микола  Романовський  завжди  прощав  і  просив  про прощення,  його  особистість  вражає всіх, можливо, через те, що він поєднує в собі багато тих рис, які важко зустріти в одній особі. Це, насамперед, чоловік  високої  особистої  чесності й  порядності.  Це  –  людина,  яка  випромінює  щось  таке,  до  чого,  напевно, багато інших людей у цьому світі прагнуть  чи  підсвідомо  хотіли  б  наблизитися, але не можуть цього осягнути через різні особисті обмеження та навколишні обставини.

 

 
Опубліковано в районній газеті "Голос Баштанщини"
від 17 грудня 2016 року №113
Категорія: Видатні люди Баштанки та району | Опублікував: vagonta (13.04.2016) | Автор: Тетяна ГРИНЕНКО, Борис БІЛИК
Сподобалася стаття? Розкажіть про неї своїм друзям через соціальні мережі:
Статтю переглянули 2060 чол.
ПОШУК за ключовими словами (тегами): протоієрей Микола Романовський, священик Романовський, святий Баштанського краю, святий, Микола Романовський
Всього коментарів користувачів сайту: 0

Ваш коментар до публікації:
(можна через соцмережі та акаунти: "Фейсбук", "ВК", "ОК", "Гугл", "Яндекс" та ін.)

avatar
 
 

10 НОВИХ КОМЕНТАРІВ
ВІДВІДУВАЧІВ САЙТУ  ДО НОВИН ТА СТАТЕЙ сайту Баштанського району:

 



Згідно Правил адміністрація сайту не впливає на зміст публікацій і не несе відповідальність за думку, яку автори висловлюють у коментарях та блогах.

 

           

Copyright MyCorp © 2006 Хостинг від uCoz