 Сьогодні з великою радістю можна говорити про те, що Баштанщина має святого покровителя нашого хліборобського краю. Це – священномученик протоієрей Микола Романовський, священицький шлях якого розпочався саме із села Кашперо-Миколаївка Баштанського району.
Священномученик протоієрей Микола Олександрович РОМАНОВ СЬКИЙ народився в 1869 році в селі Липецьке Ананьївського повіту (нині Одеська область) у родині протоієрея отця Олександра Венедиктовича та матушки Марії Йосипівни Романовських. При святому Хрещенні новонародженому дали ім’я Миколай, що з грецької означає «перемагає народ».
У сім’ї було ще декілька дітей. Відомо, що син Дмитро працював юристом в Одесі і згодом також був репресований, дочок звали Анна і Софія. На жаль, це все, що тепер ми можемо дізнатися про сім’ю, де ріс і виховувався Микола Романовський. Хоча про дух, що панував у їхньому будинку, може свідчити напис на пожовклій від часу фотографії, де зображений батюшка, о. Олександр, зі своєю дружиною. На зворотному боці фото читаємо: «Дорогому синові нашому священикові Миколі Олександровичу і дружині його, милій невістці нашій Дарії Георгіївні, на молитовну пам’ять про батьків, сердечно бажаючих і Вам благополучно, в доброму здоров’ї дожити і святкувати 50-річний ювілей щасливого шлюбу Вашого. Нехай Господь благословить Вас і чад Ваших! Будьте щасливі і не забувайте нас у молитвах Ваших!».
4 лютого 1904 р.
Маленький Микола ще з дитинства полюбив молитву, тому прийняв рішення йти дорогою батька і вступив до Одеської духовної семінарії. Закінчивши курс наук у 1889 році зі званням студента семінарії, майбутній пастир постановою правління Одеського духовного училища 1 листопада того ж року був призначений наглядачем над його учнями. У 1890 році відбулося вінчання молодого випускника з донькою священика Георгія Гуковича Дарією, яка закінчила свого часу Одеське єпархіальне училище.
Настав день, коли Господь покликав його на несення хресного подвигу у високому сані священства. 4 листопада 1890 року диякон Микола Романовський був висвячений у сан ієрея і, відповідно до прохання, указом Херсонської духовної консисторії призначений у Свято-Миколаївський храм села Кашперо-Миколаївка Херсонського повіту. Тут же був хрещений перший син о. Миколая, Олександр.
З дореволюційних джерел відомо, що храм у с. Кашперо-Миколаївка − один з найстаріших на півдні України: він побудований з дерева в 1796 році і, простоявши 72 роки, був перебудований у 1868 році на кошти колишнього власника села князя Петра Олексійовича Васильчикова. Уже в кінці XIX століття в приході значилося 10 сіл, а загальна кількість прихожан склала 3468 осіб.
Розуміючи необхідність розвитку освіти, важливість навчання словом Божим, молодий священик відкрив у 1891 році в Кашперо-Миколаївці та Новобирзулівці церковно-приходські школи, а в наступному році − школу і в Михайлівці.
Вражає та відповідальність, з якою отець Микола ставився до навчального процесу. В одній із зошитових позначок ним підкреслені слова: «Вислати зошити для запису свідчень». І тут же, поруч, явно пізніше: «Вислав». Його участі вистачало на учнів (часто в тексті вони ласкаво названі «дітками»), на поради вчителям, на бесіди з батьками, просто із селянами.
За розкресленими від руки таблицями з прізвищами учнів – життя, побут, ставлення до навчання, матеріальний стан сімей. Гайдамака, Гармаш, Грицай, Зайченко, Кочубей, Пономар, Чеботар... учні, які отримували свої оцінки за Закон Божий, церковнослов’янську мову, числення і спів, історію – усе збережено на сторінках щоденника. Можливо, у Карагандинському таборі, у свої останні земні дні, вмираючи від холоду і виснаження, отець Микола згадував своїх «діток», подумки хрестячи їх і благословляючи на життя.
22 вересня 1895 року резолюцією архієпископа Херсонського й Одеського священика Миколу Романовського призначено інспектором церковнопарафіяльних шкіл по району Миколаївського відділення; 3 жовтня 1895 року він вдруге обраний і затверджений єпархіальним начальством на посаді члена благочинницької Ради Новоодеського округу. У 1895 році, 28 грудня, відповідно до прохання, резолюцією Високопреосвященнішого Юстина, архієпископа Херсонського й Одеського, переміщений до Ново-Купецького храму м. Миколаєва, де прослужив понад десять років, аж до 1907 року. У цьому ж храмі були хрещені шестеро дітей отця Миколи, про що свідчать записи метричної книги, що збереглася в архіві.
У 1909 році священик Микола Романовський був призначений настоятелем Свято-Нікольської грецької церкви м. Миколаєва, де і прослужив чверть століття аж до репресій.
Багато сил отець Микола продовжує віддавати справі освіти. Як інспектор церковнопарафіяльних і недільних шкіл Миколаївщини, він чимало уваги приділяв різним сторонам життя вчителів та учнів. Його цікавила освіта педагогів, участь у церковних богослужіннях, дотримання постів, вплив школи на учнів у справі виховання та багато іншого, без чого навчально-виховний процес не міг бути повноцінним. Про цю діяльність о. Миколи свідчить його особистий щоденник з 400 сторінок рукописного тексту, який сьогодні зберігається у фондах Миколаївського обласного краєзнавчого музею.
У квітні 1901 року священику Миколі Романовському було доручено викладання Закону Божого в Миколаївській Маріїнській жіночій гімназії (нині Перша Українська гімназія м. Миколаєва). У цьому навчальному закладі батюшка викладав понад 15 років − до 1918 року, який приніс із собою декрет про відокремлення держави і школи від Церкви.
Невтомний проповідник віри завжди пам’ятав настанови святителя Іоанна Златоуста, що гідність пастиря і вчителя полягає не в тому, щоб твої учні прославляли тебе, а в тому, щоб вести їх до спасіння.
На щастя, отець Микола володів не лише талантом научати, а й даром співчувати, особливо тим, кому потрібна його допомога. А час був неспокійний.
У 1914 році почалася Перша світова війна, що принесла багато бід нашому багатостраждальному народу. І від цих подій він не міг стояти осторонь. Документ, писаний рукою святого, як і більшість дивом збережених документальних свідчень того часу, говорить: «Вразив суспільство несподіваний клич Державного Вождя стати на захист рідної землі від зухвалого ворога, глибоко запав у серце кожного з нас, і відгукнулися на нього всі вірні сини і дочки дорогої Батьківщини без відмінності звань, положення і станів».
Відгукнулося на цей клич церковно-парафіяльне піклування при Свято-Миколаївському храмі міста і за почином кількох своїх членів без зволікання, після першого ж молебню з читанням Найвищого Маніфесту про оголошення війни, поспішило зі своєю лептою на загальну справу порятунку Вітчизни. Тут же, у храмі, після молебню було вирішено екстрено скликати збори піклування і дружно взятися за святу справу підтримки доблесних захисників Батьківщини у міру наших сил...». Церковний хор під керівництвом регента Н. Г. Лаврентьєва організовував духовні концерти, кошти від яких ішли на потреби нужденних.
Джерелом добровільних коштів також були пожертвування мирян. У важкий час 1916−1917 рр. була організована допомога біженцям, створені літні школи для їхніх дітей.
Оцінивши невтомну старанність пастиря-сподвижника у справі служіння людям, 19 січня 1916 р. Миколу Романовського призначають Головою Миколаївського відділення Комітету з влаштування побуту біженців. Він, як “добрий самарянин”, організовує госпіталь для поранених. Хто, як не пастирі Церкви, повинні були брати активну участь у справі допомоги і розради скорботних? Адже, як каже святий Єфрем Сирин: “якщо той, хто тішить скорботного, – людина духовна, то приходить він до нього не на шкоду, а на велику користь”. І подяка людська була велика.
У будинку онуки отця Миколи, Ніни Юріївни Деменкової-Романовської, зберігаються речі, які нині стали безцінною реліквією, оскільки мають безпосереднє відношення до тих подій.
Це рушник, подарований пораненими, на якому вишито: “19. 9 / v 16 Н.Р. Від поранених. Хай береже тебе Бог”, і піднос, подарований невтомному діячу ниви Христової жертводавцями, на якому викарбувано напис: “Хліб і сіль 1914−1917 рр.“ і багато підписів, серед них Зарудний, Холодна, Шапошникова, Плігінська, Нечаєва, Фільов.
Багато разів Народний комісаріат внутрішніх справ (НКВС) викликав батюшку до себе з вимогами припинити проповідувати (а отець Микола був чудовим проповідником!). Скільки разів сипалися на адресу батюшки попередження і погрози навіть за те, що він постійно ходив у рясі. Нова влада боялася цього, адже сам священицький вигляд пастиря − це вже проповідь. Комунікабельний, завжди по-особливому умиротворений, він привертав до себе увагу сотень людей. Його поважали і любили так, як може вдячна людська душа любити свого духовного наставника. Люд прислухався до його слів і особливо до порад. Одним словом, він був душею народу.
Дім Романовських завжди був повний дітей (тільки своїх було вісім). Сюди приходили всі: прості робітники й інтелігенція. Рідко якого гостя матушка Дар’я відпускала з дому, заздалегідь не посадивши за стіл. Завжди з особливим трепетом виконувалися духовні пісні. Дуже співучою була сім’я отця Миколи. І цей молитовний настрій сім’ї мимоволі передавався всім, хто був гостем чи другом дому.
Але одного разу в двері в черговий раз постукали. На порозі з’явилися співробітники НКВС з відповідними документами. Почався обшук, що закінчився арештом батюшки. Разом з батьком заарештували і сина Антонія.
Після обшуку конфіскували майно. Забрали книги, частину меблів. Вийняли навіть перину з-під паралізованої вже на той час матушки Дар’ї.
Поставши перед пролетарським судом, протоієрей Микола Романовський був звинувачений за ст. 54 к. П. 4, 10, 11 КК УРСР, засуджений до 8-річного ув’язнення з конфіскацією майна, направлений у Карлаг (Карагандинський табір).
Але Карлаг не зломив страждальця. Навіть звідти він утішав рідних у коротеньких листах, що сходилися, як правило, словами: "Люблячий тебе, твій живцем похований Батько”. Передбачаючи кінець свого земного шляху, о. Микола наприкінці 1935-го року пише прощальні листи рідним. Ось один з них, адресований дружині, матінці Дар’ї:
«1935 р. Мій Ангеле-хранителю! Що ж я можу сказати тобі у своєму прощальному посланні? Земний тобі уклін і прошу вибачення за те, що хоча і проти своєї волі заподіяв тобі на схилі років твоїх таке велике горе. Мріяв я про інше, але шляхи Господні несповідимі. Не журися, мій Ангеле, і зараз. Згадай про те, що многомилостивий Промислитель дарував нам неоціненний скарб – добрих чад наших, і тепер ти володарка цим багатством одна, не сумуй про мене, а порадій, що Господь сподобив і мене, грішного, сприйняти такий хрест муки. Без нарікання несу цей хрест з старанною молитвою: покарай тут, Господи, і помилуй у вічності.
Не горюй, а моли Бога про те, щоб Він сподобив мене бути у вічності там, де будеш ти, мій лагідний світлий Ангеле-хранителю. Моя гріховність бентежить мене, але я вірю в те, що твоя молитва не раз, мабуть, що охороняє мене на землі, послужить до мого спокою у вічності. Згадуй частіше мене в молитвах своїх, як тепер, під час моїх страждань, так особливо, коли далеко від дорогих, близьких, закінчаться мої страждання. Попроси, якщо буде можливість, щоб заочно відспівати моє поховання. У житті своєму тішся благополуччям чад своїх. Якщо сили дозволяють, живи у всіх потроху, щоб не бути нікому з них в тягар. Я впевнений в тому, що дорогі чада наші все можливе зроблять, щоб заспокоїти твою старість. Гаряче молю Всевишнього про твоє і їх благополуччя, гаряче цілую тебе, моя дорога. Прощай і прости!
Твій безмежно люблячий живцем похований Микола».
Що ще можна додати до цих рядків? У них страждання, глибоке розуміння кінця свого земного шляху і найбільша віра й надія на Божественну волю свого Творця.
20 листопада 1937 трійка УНКВС Карагандинської області засудила протоієрея Миколу Романовського за ст. 58-10, 11 до вищої міри покарання – розстрілу (виконання вироку засвідчено у виписці з акту).
Як з‘ясувалося, через 20 років після розстрілу, у 1957 році, постановою Президії Карагандинського обласного суду протоієрей Микола Романовський був посмертно реабілітований. Місце поховання отця Миколи невідоме. Ймовірно, його чесні мощі лежать десь у братській могилі карагандинських степів, що рясно наситилися кров’ю невинно убієнних.
У 2000 році протоієрей Микола Романовський був прославлений у лику святих.
З благословення Правлячого Архієрея Миколаївської єпархії, митрополита Питирима, у 2011 році була видана книга «Житіє священномученика Миколая Романовського».
Протоієрей Микола Романовський завжди прощав і просив про прощення, його особистість вражає всіх, можливо, через те, що він поєднує в собі багато тих рис, які важко зустріти в одній особі. Це, насамперед, чоловік високої особистої чесності й порядності. Це – людина, яка випромінює щось таке, до чого, напевно, багато інших людей у цьому світі прагнуть чи підсвідомо хотіли б наблизитися, але не можуть цього осягнути через різні особисті обмеження та навколишні обставини.
|
