Поезія Валентини Котовської

 Валентина КОТОВСЬКА поєднує в собі талант, жіночність, чарівність, чуйність та неабияку відповідальність, адже займає посаду директора Явкинської ЗОШ. 

«Для мене поезія – це спосіб самовираження, не зовсім хобі, а місце в своїй голові, куди ти тікаєш від всіх переживань і де говориш наодинці з собою. Це спосіб сказати те, про що не наважишся в буденному житті говорити відверто. Це можливість подумати над зовнішнім оточенням і внутрішнім наповненням – іноді ці слова кричать, іноді ніжно шепочуть.

Для мене поезія завжди несе в собі емоцію, яка спонукає до написання. Зараз пишу не часто, але довго працюю над віршами. У моменти, коли щось не отримується, все «спираю» на відсутність натхнення. Хоча натхнення – питання доволі абстрактне. Не просто в кожного своє, це в кожну хвилину щось інше. Іноді мене надихає яскравість відчуттів, а деколи просто слово. Є одна річ, про котру вголос не говорять, але багато хто (і я в тому числі) бере просто гарний вираз, котрий створюється в процесі життя, і обплітає його чимось не менш вражаючим. 

Мені важливо писати, щоб не луснути від передозу думок, емоцій і бажання кричати, коли цього так хочеться. Для мене поезія – це моя власна реальність, мій світ...»

Пропонуємо для ознайомлення декілька віршів Валентини Котовської, які були опубліковані у збірках «Душа просить слова» та «Книжечка для племінниці».

(опубліковано у статті "Карантин - не завада культурному життю 
Явкинської громади про талановитих жителів села Явкине)

Друзі! Щоб першими читати важливі публікації у районній газеті, запрошуємо вас передплатити "Голос Баштанщини" (за цим лінком)! 

Осінь

Весільну сукню Осінь одягла,

Букет із хризантем і чорнобривців склала,

У зачіску кленовий лист вплела

І Вітру-нареченому себе віддала.

Він підхопив її легеньку і струнку,

Він закружляв її у вихрі вальсу.

Під мірний плач холодного дощу

Для них не існувало часу.

Він цілував калинові уста,

Він розпускав березове волосся.

В їх честь співало листя,

Для них шуміли сосни…

2008 р.

Життя так склалось...

Хіба я винна?

Життя так склалось…

Осипався вишневий цвіт…

Тихо зайшла до мене Осінь серед літа

І пошепки сказала: «Стій».

Хіба ти винен?

Життя так склалось…

Зацвів бузок в твоїй душі…

Сп’янили серце аромати

Весняних трав і висоти.

Хіба ми винні?

Життя так склалось…

Йшли поряд Осінь і Весна

І, не постукавши у двері,

Тихо зайшли… і та… і та…

Підійду до мами тихо

Підійду до мами тихо,

Обійму за плечі ніжно,

Притулю уста до скроні –

Хочу, щоб жила ти вічно.

«Сталось щось у тебе, доню?» -

Захвилюється рідненька.

Не турбуйся, все в порядку,

Горлице моя сивенька.

Віддаєш усе, що маєш,

Нічого взамін не просиш.

Материнську любов вічну

У своєму серці носиш.

Усмішку ясну даруєш,

Як гостей нас зустрічаєш,

А виходиш проводжати –

Нишком сльози витираєш.

За постійними ділами

Ми невдячними буваєм,

Ти прости мене, рідненька,

Що дзвонити забуваєм,

Що буваєм неуважні,

Грубі іноді. Та знаєш,

Що ми діти, хоч дорослі,

І усе-усе прощаєш.

Вдячна я тобі, матусю,

За усі твої турботи,

За недоспані години,

І за виплакані сльози.

Буду я просити в Бога

Рідній мамі довголіття,

Щоб не знала її доля

Ані сліз, ні лихоліття.

Не хворій ніколи, рідна,

Горе хай тебе минає,

І хай Янгол-Охоронець

Від нещасть тебе сховає.

Підійду до мами тихо,

Обійму за плечі ніжно,

Притулю уста до скроні,

Прошепочу: «Живи вічно».

2009 р.

* * *

Мій рідний краю степовий,

Ти наймиліше, що є в світі.

Твої поля, солодкий шелест луговий,

Твої річки й малі куріпки в житі.

Усе люблю: і дощ, і завивання вітру,

Стару криницю край села,

Своє село, домівку рідну,

Ти найдорожча, Баштанщино моя!

2011 р.

А пам’ятаєш?..

А пам’ятаєш?!. Ми були щасливі…

Раділи і сміялись, наче діти,

Ти шепотів слова ласкаві і стокрилі

І польові збирав для мене квіти.

Ти дарував мені і зорі, і світанки,

І захід сонця тепло-багрянистий,

До ніг стелив прозорі ранки

І килим з трав зелено-росянистий.

Ти ніжно цілував уста і руки

І колоски вплітав у мої коси…

А пам’ятаєш?.. Думаю, забув ти,

Якими теплими були осінні роси…

Слова стокрилі в ирій відлетіли

І навесні не вернуться вони,

І ранки ніжні грізно потемніли,

І квіти наші буйні відцвіли…

Зустріч через роки

Він… І вона… І перший сніг…

Блукали вуличками міста.

Вже й день суботній спати ліг,

Вже й ніч прийшла цнотливо чиста.

– Пробач мені... – І ти прости мене...

– Є чоловік?.. – ... – І в мене є дружина...

– У мене вже й онук росте...

– Я теж як всі: робота, дім, родина...

– А, може, кави?.. – Ні, додому час...

– Мене вже теж давно чекають...

І блиск в очах обох погас,

Сніжинки лиш в волоссі сяють.

– За квіти дякую… Ти не забув...

– Ні… Білі хризантеми...

– Чомусь так швидко час минув...

– Так-так… Життя, проблеми...

Криштальна ваза.. Білі квіти...

Шовкова біла скатертина...

Та за столом не чоловік і діти –

Самотня жінка... Нічия дружина...

А десь в другому кінці ночі

Холодну каву п’є мужчина.

Солоні сльози ронять очі –

Він теж… самотняя людина...

Самотній скрипаль

Скрипаль самотній тихо награвав

Лише для неї, гордої цариці.

Усе життя своє їй віддавав

Мелодіями з присмаком кориці.

Їй квіти дарував, коли струни торкався,

Їй зігрівав сонетами холодні пальці рук,

Оберігав її і нею милувався,

І приручив для неї свого серця стук.

Та він для неї був лише скрипаль,

Підбори гострі упивались в ніжні квіти,

Холодною була, мов той кришталь,

І по зірках все мріяла ходити…

І він пішов, залишив скрипку й ноти,

Не зміг зігріти серце з кришталя.

Вона… А що вона?! Зів’яла у скорботі: 

Ні квітів… ні зірок… ні скрипаля…

* * *

Цвітуть каштани біля батькової хати,

Старенька лава притулилася до тину,

А на порозі моя люба мати

Дорослу вигляда свою дитину.

Я підійду до двору тихим кроком:

Тут все знайоме і до болю рідне.

Невпинно рік іде за роком,

А батьків сад і досі квітне.

На кухні пахне теплим молоком,

І чашки наші досі не розбиті,

Шепоче вітер казку за вікном,

І квіти в мами, як завжди, политі.

А попільниця батькова?! Та ж сама?!

Старий годинник досі не стає?!

Низький уклін вам, тато й мама,

За те… що ви… у мене є…

* * *

Як добре вранці вийти в поле,

Коли блищать на травах роси,

А небо ніжно-волошкове

Рахує скошені покоси,

А потім ніжки осушити

В проміннях сонця золотого,

Як та дитина, дню радіти

І слухать птаха голосного,

А повертаючись додому,

Ромашок ніжних назбирати,

Вузькою стежкою з тобою

Тихенько йти, пісень співати,

А вдома чаю запашного

На тісній кухні заварити,

І обійнявшись на порозі

Ні про що не говорити…

2013 р.

Любити – значить жити

А жінка в світ приходить для любові:

Любити ляльку, поки ще мала,

Любити зорі, ранки світанкові

Тоді, коли вже юності пора.

Приходить для любові жінка в світ:

Збудить кохання перше, незгасиме,

Любити землю, квітів цвіт,

Безмежне небо, синє-синє,

Батьків, дітей, усіх людей любити,

Вночі співати ніжні колискові…

Любити жінці – значить просто жити,

Бо в світ вона приходить для любові.

Моя казка

Я очі закрию – потраплю у казку:

Там сонце блакитне, а небо жовтасте,

Там трави шовкові, там музика тиха,

Там зовсім немає ніякого лиха.

У казці моїй всі люди щасливі,

Там пісню співають осики тремтливі,

Там Радість гойдається на каруселі,

Там зорі цвітуть на ріці з карамелі.

У казці моїй ні зла, ні печалі,

Там тільки безкрайні квітучії далі,

Там просто зустріти Кохання і Ласку…

Заходьте у гості, в мою диво-казку.

2014 р.

Тобі, Моє Дитинство…

Пробач мені, моє Дитинство…

За те, що стала я доросла,

І вже не сонячне волосся,

А сивину у косу заплітаю.

Пробач мені, моє Дитинство…

Забула я, як пахне м’ята,

І все частіше сниться хата,

Де в хованки з тобою грались.

Пробач мені, моє Дитинство…

Розсохлася під тином лавка,

На підвіконні досі сидить лялька,

В дитячу мою сукню вдіта.

Пробач мені, моє Дитинство…

За те, що ми дорослі стали,

І все частіше хочеться до мами,

До ніжних теплих рук її схилитись.

* * *

Кольору сонця волосся

Мама барвінком вкрашала.

«Щоб донечці в щасті жилося», –

Ніжно вона промовляла.

Ті зірочки у віночку

Лагідно в небо дивились,

Кожна була при листочку

І міцно до нього тулилась.

Будь, моя доню, при долі,

Щедрій, багатій, як нива,

Хай захистять тебе зорі,

Будь, моя доню, щаслива.

Тобі, Моя Душа...

Чи бачив хтось тебе, Душа Жіноча?!

Чи хтось колись хотів тебе зігріти?!

Чи може хтось дивився в твої очі,

Чи хтось за біль хотів перепросити?!

Не часто чула лагідні слова,

Й до серця зрідка щиро пригортали.

А ти, як вишня, щовесни цвіла,

Й зірками твої сльози проростали.

Не чув ніхто вночі твоїх ридань,

Не чули, як від болю ти стогнала.

Хоч серце кровоточило від ран,

А ти все щиро знову пробачала.

Питаю в тебе я, Душа Жіноча,

Чи бачив шрами хтось на твоєму тілі?

Звичайно ж ні! Бо ти щоночі

Вдягаєш сукні, довгі, білі,

Ти голі плечі шаллю прикриваєш,

І часто мерзнуть твої ніжні руки,

А ти з новою силою кохаєш,

І в серце-скриньку знов ховаєш муки.

2015 р.

Нас війна розлучила на рік

Нас війна розлучила на рік,

Долі нашої зменшила вік.

Стали ми полоненими лиха,

Що ввійшло у життя наше стиха.

Стали очі веселі сумними,

Твої руки від зброї згрубіли,

Стало більш посивілим волосся –

Тобі бачити смерть довелося.

Я звертаюся, Боже, до тебе,

Я за нього прошу, не за себе,

Хай всі кулі його обминають,

Хай молитви мої захищають.

Повертайся додому, коханий,

Такий рідно-далекий, бажаний.

Хай скінчиться проклята війна!

Й так на рік стало меншим життя…

Голубе, мій батьку…

Голубе, мій батьку, ці слова для тебе.

Хочу я подякувать за сестру й за себе,

За дитинство наше і за твою ласку,

За просту незграбну чоловічу казку.

За гостинці з поля дякуємо, тату,

За часи щасливі і батьківську хату,

Що до цього часу радо зустрічає

І дитячі спогади наші зберігає.

Дякуємо, тату, за часи веселі,

Що турбот не знали в батьковій оселі,

Що минали швидко осені і зими,

Милувались в юності зорями ясними.

Не журися рідний, що дорослі стали

І з твого гніздечка ми повилітали,

Звили свої гнізда, і свої є діти,

Та твоя батьківська ласка наймиліша в світі.

2016 р.

* * *

А я донька в мами мила:

Вранці ліжко застелила,

Прибирала у кімнаті,

Їсти дала козеняті,

Увесь посуд перемила,

Квіти у садку полила,

Прополола моркви грядку,

Подивилась – все в порядку.

Тепер чаю заварю,

Скатертину простелю,

Буду маму зустрічати,

Буду рідну пригощати!

Дощик

Дощик йде з самого ранку,

Намочив всіх спозаранку:

І травичку, і синичку,

І в саду смачну суничку,

І зелених жабенят,

І жовтеньких каченят,

На городі кавуни,

Темно-рябі товстуни.

Щедро дощик поливав,

З новим днем усіх вітав.

А в обід він розвернувся

І на хмарку повернувся.

Хвалько

Зайчик в лісі скок і скок

З-під берези на пеньок.

Вихваляється вухатий:

– Ось надійде вовк зубатий –

Швидко звіра прожену,

Страху-страху нажену.

Зовсім вовка не боюсь,

Я над вовком посміюсь!

Це все чула руда білка,

Хруснула під нею гілка,

А хвалько той тріск почув –

В ліс відразу дременув.

* * *

А над річкою туман... коливається,

А на вишні соловейко... заливається,

Я іду-бреду... все стежинками,

Зустрічаєм сонечко... із росинками.

Мені в полі квіточки... усміхаються,

Жовті соняхи до мене... обертаються,

А я йду-бреду... все співаючи,

Сонцю щічку для цілунку... підставляючи.

Пори року

Зима

З неба сиплеться сніжок,

Вже засипав весь лужок

Сірий зайчик білим став,

Закувало в кригу став.

Грають діти у сніжки,

Замело усі стежки.

Морозець на нас полює –

У нас Зимонька гостює!

Весна

Все навколо зеленіє,

Синє небо голубіє,

Радо пташечки співають,

Первоцвіти розквітають.

Цвітом білим у саду

Вкрило вишеньку малу.

Квітне яблуня і слива –

Йде до нас Весна щаслива!

Літо

Ясне сонце пригріває,

Річка плавать закликає,

Стиглі вишеньки в саду

Всім припали до смаку.

Всім смакують кавуни,

Круглі диво-товстуни.

Жито в полі достигає –

Літо в нас відпочиває!

Осінь

Жовтий впав в саду листок,

Журавлів злетів клинок

І у вирій відлетів,

Встигнуть щоб до холодів.

Все частіше дощ іде,

Із полів туман бреде.

Стала темна неба просинь –

На порозі стоїть Осінь.
 

Опубліковано у "Голосі Баштанщини" 
№4 від 30 січня 2021 року: