– Людмила Кушнір – велика наша трудівниця, яка вражає односельчан своєю активністю, оптимізмом, великою силою волі. Ми дуже поважаємо цю відкриту до людей, товариську, приємну у спілкуванні жінку. Пані Людмила весь час живе у турботах, дивуєшся коли вона встигає відпочити й відновити сили, у неї завжди лад на подвір’ї, в оселі, доглянуті діти. Складається враження, що вона працює 24 години на добу. Жінка зуміла поставити на ноги усіх своїх рідних дітей, забезпечити їх, підготувати до самостійного життя. Зараз виховує прийомних діток, які, відчуваючи доброту і любов до себе, називають її мамою. Щиро бажаю Людмилі Петрівні багато-багато фізичних і моральних сил та міцного здоров’я, – мовила очільниця Добренського старостату Наталія Сокол.
Опубліковано у "Голосі Баштанщини" 47 від 27 листопада 2021 року Запрошуємо вас передплатити "Голос Баштанщини"!
З Хмельниччини – до Миколаївщини
Народилася пані Людмила у багатодітній родині в мальовничому селі на Хмельниччині, що заховалося серед лісу. Сільське життя було нелегким. Проте труднощі загартували дівчину, зробили її сильною й витривалою.
– Нас у сім’ї було четверо: двоє братів і дві сестрички. З дитинства ми були привчені до роботи, трудилися по господарству, бігали до лісу, збирали гриби, ягоди. Ліс трохи нас годував. У сезон мама мене дуже рано будила, тільки сонечко встає, а я вже у лісі. Тому ще до школи встигала назбирати й принести додому пару кошиків грибів. Це була хороша школа життя, яка стала мені в нагоді, – розповідає Людмила Петрівна.
У с. Добре дівчина приїхала ще молодою і залишилася в цьому краї назавжди, адже південний клімат добре підійшов синові, який на Хмельниччині часто хворів, а тут почував себе добре.
– Згодом на світ з’явилися інші мої діти, всього їх у мене п’ятеро – Олександр, Галина, Віктор, Валерій і Надія, усі вони моя гордість і втіха. Зараз вони вже всі дорослі, мають сім’ї, працюють. Душа за них радіє. А коли були малими довелось нелегко, адже чоловік покинув мене, коли найменшенькій виповнилось півтора року. Я тоді таке пекло пройшла. Працювала на трьох роботах, спала по 2-3 години на добу, щоб тільки поставити дітей на ноги. Господь дав мені сили витримати ці найважчі моменти у моєму житті, тепер я щаслива не тільки як мама, але й як бабуся, бо маю тринадцятеро онуків і двоє правнуків, – продовжувала розповідати пані Людмила.
Дійсно, без перебільшення можна сказати, що Господь дає цій жінці багато сил і мужності, адже, виховавши п’ятеро своїх дітей, вона обігріває своїм материнським серцем ще п’ятеро прийомних дітей.
«Усі вони мені рідні»
Пані Людмила не любить говорити, що виховує прийомних дітей, вона каже, що всі вони її рідні, адже прикипіла до них усім серцем і тепер не уявляє свого життя без них.
Однак не все було так райдужно і легко, особливо в період адаптації, коли її проходять не тільки діти, але й дорослі. Жінка мужньо витримала все, каже, що в житті не було і немає таких проблем, що не можна вирішити. Головне, щоб було бажання допомогти, терпіння і любов до дітей. Без цих трьох складових ніяк, адже деякі прийомні батьки, не впоравшись, пасують перед труднощами і повертають дітей до інтернатів.
Перед подібним рішенням, але з інших причин, стояла і Людмила Кушнір, коли у 2010 році взяла на виховання перших двох прийомних діток – Анну і Миколу, які осиротіли після смерті її молодшої рідної сестри Яни.
– Коли сталася ця біда, мої діти вже були дорослі. Я добре розуміла тоді, що племінники потраплять до інтернату, якщо ніхто із рідних їх не забере. Тому багато думала, хвилювалася, не знала що мені робити. І дітей дуже хотілося забрати, і страшно було, це ж така відповідальність. З цим питанням я пішла до місця поховання сестри. Довго стояла біля її могили, розмовляла з нею, плакала, і немов відчувши її думки, остаточно вирішила – я не дозволю їм жити в інтернаті, заберу. Ми пройшли процедуру оформлення і приїхали додому.
На той час я була у шлюбі. З другим чоловіком прожили 10 років. Спочатку він був не проти, але з часом, змінивши свою думку, поставив умову – або він, або діти. Йому здалося, що я почала мало приділяти йому уваги, тому запропонував повернути дітей. Я цілу ніч проплакала, а вранці поїхала в місто і написала заяву на розлучення. Ну як я могла дозволити собі віддати дітей, без яких уже не уявляла свого життя, та й вони звикли до мене, називали мамою. Тепер Микола вже дорослий, одружився, має синочка, а Анна навчається на першому курсі училища, здобуває професію візажиста-модельєра, – пояснює жінка далі.
«Старіти немає коли»
Людмила Петрівна, посміхаючись, говорить, що хоч їй вже за 60, але старіти немає коли, треба щодня прокидатися і працювати, бо ж п’ять років тому взяла на виховання ще трьох дівчаток – Аліну, Тамілу і Лілію.
Треба опікуватися ними, їсти готувати, прати, відправляти до школи, уроки вчити, планувати побут, підтримувати порядок. Каже, що зовсім не очікувала, що стане прийомною мамою і для цих дітей.
– Одного разу я поїхала до служби опіки, бо ми кожні шість місяців здаємо звіти, розповідаємо як дітки себе поводять, як навчаються, чи є вдома дрова, вугілля та інше. З фахівцями ми розговорилися про трьох сестричок, які потребують опіки. Ніхто не хотів їх брати на виховання. Мені стало шкода дівчаток і я погодилася взяти їх під опіку. Пройшла навчальні курси, зібрала документи, їздила до них в інтернат, з часом вони до мене звикли. Тоді я накупила їм одягу, смакоти всякої і поїхала забирати, – розказує пані Людмила.
«Спочатку було дуже важко...»
– Сестрички ходили в початкові класи. Оскільки вдома з ними ніхто не займався, вони не вміли ні читати, ні писати, тільки літери знали. Тому спочатку було дуже важко. Вони не розуміли що таке порядок у кімнаті, розкидали все, не вміли як слід доглядати за собою. Це все я побачила під час недільної адаптації. Тож, набравшись великого терпіння, почала привчати їх до дисципліни, розповідати як правильно треба себе поводити, тримати порядок у домі.
Найважче було з Лілею. Вона була маленька, худенька, не довіряла людям і не вірила у свої сили. Але я помітила в ній одну особливість: вона вміла багато чого, просто всього боялася і цей страх не давав їй проявити себе, розкритися.
Разом з вчителями Добренської школи ми багато працювали з дівчатками. Вкладена в них любов і щоденна праця дали гарні результати. З часом вони всі навчилися читати й писати. Невдовзі Ліля наздогнала своїх однолітків. Тепер вона скрізь перша, гарно вчиться, від тієї заляканої дівчинки й сліду не залишилося. Ми гордимося цією дитиною.
Я весь час слідкую за їхньою успішністю, перевіряю домашнє завдання, повчаю, щоб не лінувалися, а вчилися, бо іноді хитрують, під час виконання домашніх завдань полюбляють у мобільні телефони заглядати. Часто за приклад ставлю їм Аню. Вона старанна дуже, гарно вчиться, отримує підвищену стипендію. Зараз вдома на дистанційному навчанні.
Аліна найстарша, вона і прочитає, і перекаже. Дівчина розумна, прислухається до моїх зауважень. Коли прошу зробити щось по дому, залюбки
допомагає.
Таміла дуже любить господарювати та куховарити. Одного разу я поїхала до міста за товаром, приїжджаю, а в нас борщ зварений. «Хто варив», – запитую. «Таміла», – відповідають мої дівчатка. Вона любить возитися і з тістом. Мені не дозволяє місити вареники, сама все. «Ти йди, мамо, на город, а я, як будуть готові вареники, тебе покличу», – каже мені. Я приходжу, а на кухні вже ціла миска вареників.
Усі мої дівчатка будуть гарними господинями, бо ж навчила їх багато чому. Завжди кажу їм: «Ви майбутні жінки, виростите, створите свої сім’ї, тож повинні вміти господарювати». Вони можуть у мене все: прибрати (щовечора передають одна одній чергування), борщ чи суп зварити, картоплю посмажити, піцу чи торта спекти, качку обпатрати й розібрати, вив’язати шпицями шапку чи шкарпетки, ґудзика пришити чи зашити якусь річ і багато іншого. Я ними дуже задоволена, бо бачу як вони змінилися.
Вміємо не тільки працювати, але й відпочивати. У вільний від навчання й роботи час, вони збираються з ровесниками на майданчику чи в школі на позакласних заходах, спілкуються, ходять на гуртки за інтересами. За можливості організовую їм різні екскурсії: їздимо до Миколаївського зоопарку, у містечко «Казка», буваємо на природі, на морі.
Зараз Аліна навчається у восьмому класі, Таміла – у сьомому, а Лілія – у шостому. Підросли мої дівчатка, ростом вже вищі мене. Я в курсі всього, що відбувається у школі. Постійно ходжу на батьківські збори. Допомагаю з ремонтом у класах, якщо треба. З вчителями у мене добрі стосунки, дуже вдячна їм за розуміння й підтримку, – говорить жінка.
«Коли вирушать у доросле самостійне життя, то не пропадуть»
– Я ніколи не сиджу без діла, завжди знаходжу собі роботу, тому можу і себе забезпечити, і дітей. Щоб дівчата у майбутньому мали і на хліб, і до хліба, навчаю їх навичкам підприємництва.
Десь років 15 займаюся прийомом пуху й пера, іноді й дівчат беру з собою, аби вони бачили і вчилися, а в майбутньому до чогось прагнули і вміли себе забезпечити. Розповідаю їм, що мама тут заробляє гроші, щоб була можливість купити торт, цукерки чи щось інше.
А в минулому році побудувала й відкрила невеликий магазинчик, де торгуємо вживаними речами. Він мені й не дуже потрібен, це я зробила для дівчат, може хтось із них також стане підприємницею, адже прийде час і вони підуть у доросле життя. Це такий собі урок бізнесу на практиці. Усі дівчатка у свій вільний час мені допомагають. Ми і товар розвішуємо, і ревізію робимо, рахуємо, обслуговуємо покупців. Таміла якраз закріплює там свої математичні навички, адже їй ніяк не даються точні науки.
Кожна з них отримує 20% від реалізації товару. Тож у них є власні зароблені кишенькові гроші. Думаю, що коли вирушать у доросле самостійне життя, то не пропадуть, бо багато чому навчилися, – впевнена Л.П. Кушнір.
З вірою у серці
Людмила Петрівна сама ревна християнка і навчає дівчат християнським моральним чеснотам – любові до ближнього, співчутливості, справедливості, добропорядності. Тому, як справжні християни, ходять до храму, беруть участь у Божественних літургіях.
– Я співаю у церковному хорі і вони йдуть зі мною. Багато їм розповідаю про церкву, вчу моральним принципам, як вести себе в храмі. Мені дуже приємно, коли бачу в моїх дівчатках прояви доброти, особливо до стареньких. Інший раз люди похилого віку приходять щось купити в магазин, а дівчатка мені шепчуть: «Мамо, а ти їм продай дешевше або подаруй, бо ж вони старенькі, у них пенсія маленька».
А коли, буває, захворію, обіймають мене, цілують, пальчики свої до лоба притуляють, температуру міряють. «Мамочко, щось ти гаряченька. Ану ліки випий. А може тобі водички?» Доглядають за мною, хвилюються. Тож довго ніколи не хворію, вони мене зціляють своєю любов’ю. Трохи краще стало – і знову до роботи, – каже пані Людмила.
«У моїх дітей є все необхідне»
– Фінансово нам не важко, я отримую пенсію, займаюсь підприємництвом, держава допомагає соціальними виплатами на кожну дитину, тримаємо качок, курей, садимо город, тож маємо своє м’ясо, яйця, овочі. Щодня купуємо у людей по три літри молока.
У моїх дітей є все необхідне. Харчуються вони добре. Я три рази в день готую їм усе свіженьке, калорійне. І в школі їх годують безкоштовним
обідом.
Дуже приємно, коли виявляють увагу до моїх дівчаток меценати. Минулого Нового року до нас завітав депутат Баштанської міської ради Сергій Семенов із подарунками. Ніхто навіть не очікував, діти були дуже вражені.
Добре, що у селі живуть старші мої діти. Вони в мене дуже хороші. Сини виручають коли треба дрова привези чи порубати, чи поїхати з дівчатами в Баштанку скупитися. Надійдуть кошти на банківську картку, ми сідаємо в машину і їдемо в місто купувати все необхідне. Перед школою тільки канцелярії купили на 15000 грн.
Я люблю прийомних дітей, як своїх рідних. І якщо держава не забезпечить житлом до періоду повноліття, дівчатка не залишаться без моєї допомоги, бо вони мої до кінця життя. Я не бачу себе без них, адже прикипіла до них усім серцем, і вони до мене.
Не можу зрозуміти чому мало хто бере таких діток на виховання. У багатьох же є всі умови, будинки величезні, а прийомними батьками бути не хочуть. Це ж так здорово, адже вони не дають тобі старіти, бо ти весь часу у русі і в турботах. Діти – це наша найбільша радість, вони дають натхнення, у них весь сенс життя, – мовить жінка.
Людмила Петрівна навчила дітей вірити в себе та довіряти людям, бути впевненими, що їх чекає гарне майбутнє, адже вони не самі, у них є мама, братики й сестрички, які, якщо треба, завжди підтримають, бо справжні сімейні узи міцні й нерозривні.
