Андрій Савенко - баштанчанин, спортсмен, військовий
2014 рік:
Сьогодні на Сході України триває війна. Всі ми відчуваємо її жахи, переживаємо за кожного бійця української армії, який у небаченій до сьогодні гібридній війні воює із вчорашньою братньою Росією. Не оминула війна і Баштанщину. У нас, на щастя, не ведуться бойові дії, але наші рідні, друзі, знайомі воюють на Донбасі проти оскаженілого російського агресора. З одним із бійців АТО вдалося поспілкуватися кореспонденту «Голосу Баштанщини». Наш співрозмовник – Андрій Олександрович САВЕНКО, баштанчанин, один із провідних спортсменів MMA CLUB NIKOLAEV (Східні Єдиноборства), володар кубку України та учасник кубку світу 2013 року, тренер молодіжної команди клубу. – Андрію, розкажіть, будь ласка, як ви потрапили до армії?
– Давні юнацькі мрії привели мене у військовий спорт. Для того, щоб брати участь у спортивних змаганнях серед військових, я повинен був стати військовим-десантником, і я ним став. 13 лютого 2014 року підписав контракт на військову службу в Збройних Силах України та був призваний до лав Миколаївської 79-ої окремої аеромобільної бригади. – Чи продовжували займатися спортом в армії?
– Так, звичайно. Крім щоденних вправ, тренував ще й солдат з армійського рукопашного бою. – Спортивна громадськість Баштанщини знає, що ви брали участь у Міжнародному марафоні, що проходив у Києві. Розкажіть про ці змагання. Адже, здається, це була ваша мрія – випробувати свої сили у надвеликих дистанціях, що вимагають не лише сміливості наважитися на участь у забігу, але і неймовірної витривалості, сили духу, дисциплінованості, віри в себе, щоб дійти до фінішу.
– 27 квітня 2014 року в Києві пройшов 5-й традиційний Міжнародний марафон. Участь у заході взяли приблизно 3,5 тисячі легкоатлетів з 36 країн світу. Командир дозволив мені пробігти цю престижну дистанцію та дав наказ не «осоромити» війська. Мені вдалося подолати 42 км 195 м за 4 години і 6 хвилин. Головне, що я не підвів своїх друзів десантників, адже 40-ве місце для непрофесіонала в цьому виді спорту вважаю гарним результатом.
– У березні-квітні ваша бригада була розташована на кордоні з АР Крим. Розкажіть про особливості прикордонної служби. – 27 лютого нашу частину перевели на казармове положення. 3 березня я разом з іншими військовослужбовцями виїхав до кордону України з АР Крим. Там перебували протягом двох місяців. Мешкали в палатках. Відстань між українськими та російськими військовими була всього півтора кілометра. Напруження щодня зростало. Іноді «зелені чоловічки» робили поодинокі постріли в повітря для того, щоб спровокувати українських військових та створити гарячу новину для російського телебачення. Проте на відповідні психологічні атаки наші військові не реагували. – Де потім проходили службу?
– Мій підрозділ виконував завдання – виявлення російських диверсантів серед мирного населення у містах України. – Чи виявляли ви таких осіб?
– Так, звичайно. – Розкажіть детальніше про діяльність диверсантів. Хто ці особи?
– Це працівники російських спецслужб, зокрема ФСБ-шники. Вони прибувають на певну територію, згуртовують навколо себе осіб (нерідко з «темним» минулим), які негативно налаштовані до української держави, у т. ч. уряду, української мови, місцевої влади. Щедро «прикормлюють» їх грошима та обіцянками безбідного життя у разі приєднання до Російської Федерації. Сіють паніку та затягують інших громадян. Потім дане угруповування може діяти самостійно, але, підтримуючи час від часу зв’язок зі своїм колишнім керівником. Проте, коли почалась війна, у більшості цих людей настрої змінилися на радикально протилежні. Мені вдалося поспілкуватися з жителем Донецька, який і в сумно-звісному референдумі голосував за відокремлення від України та коли побачив безчинства бандитського ополчення, просив пробачення в українського народу за власні переконання, які призвели до війни. У кінці травня я потрапив до Донецька. – Розкажіть про ваше перше випробування війною.
– Перший бій був проведений на Савур-могилі – кургані висотою близько 300 м, розташованого на потрійному стику кордонів Луганської, Донецької областей та державного кордону України з Росією (Ростовська область). Ми їхали колоною на висоту, не підозрюючи, що інформація про наше пересування була «злита» бандитам. Я їхав у першому УАЗіку, тому що БТРів було ще мало. Коли раптом почався бій. Із замаскованих укріплень першими почали стріляти снайпера, знищуючи водіїв. Потім підключилися кулеметники. Ми кинулися хто куди. Втрати були значні. Лише завдяки великій кількості вогню зі стрілецької зброї та підкріплення з вертольотів нам вдалося знищити ворога та зайняти курган. – Як ведуть бій терористи і взагалі хто вони?
– Колишні військові, учасники бойових дій, кажуть, що ведення бою терористами зараз дуже схоже на те, що було в Афганістані. Тобто, напад проводиться із заздалегідь спланованого укриття (пересування наших військових наперед відоме бандитам). Основне завдання терористів – швидко «відстрілятися» та втекти саме тоді, коли українські військові починають розгортати частини для відбиття атаки. Різниця з Афганістаном – наявність великої кількості артилерійської зброї, звичайно, завдяки регулярному поповненню з Росії. Я б поділив так зване «ополчення», а по суті бандитів-терористів на три групи: російські спецпризначенці, українські, чеченські найманці. Останні часто перебувають у стані наркотичного сп’яніння. Вони найзапекліші злочинці. Їм все-одно, де воювати та кого вбивати. Головне, щоб вчасно поповнювалися їхні грошові картки. Перша група – досвідчені військові, які не лише добре знайомі з тактикою бою, а й володіють усіма видами зброї та проводять навчання для інших. – Чи були у вашому підрозділі військові, які раніше приймали участь у бойових діях?
– Ні, не було. Для мого підрозділу бій на Савур-могилі був першим у житті. Бій, у якому ми гартувалися, як чоловіки – захисники Батьківщини. Бій, який ми не забудемо ніколи, бо втратили багато друзів. – Що допомагало вам і вашим друзям перенести труднощі війни й у першому ж бою вистояти до останнього?
– Перш за все, пам’ять про те, що на нас вдома чекають рідні та близькі люди. Заради них нам треба було залишитися живими. А ще допоміг спорт, адже це той самий бій. Ти ставиш мету – перемогти і йдеш до неї, не зважаючи на перешкоди. Практично всі мої військові побратими – спортсмени. – Яке завдання було після зайняття висотки?
– Повністю перекрити україноросійський кордон по території Донецької та Луганської областей: не давати відступати терористам до Росії, а звідти припинити поставку зброї. З цією метою ми зайняли більше п’яти висоток. Це завдання успішно виконували до того, як почули перші артилерійські постріли у спину зі сторони Росії. Ніхто не очікував такої зради від «братнього» народу.
До цього часу бої були в основному зі стрілецької зброї. Це був перший етап війни. Другий почався після пострілів зі сторони Росії. Добре пам’ятаю, як ми телефонували до військового командування і розповідали, що з російського кордону артилерія веде по нас прицільний вогонь. Проте, нам ніхто не вірив. Нас просили зняти відео, щоб переконатися, що це російські війська
стріляють. А як тут зняти відео, коли від «Градів» горить земля? Але пізніше, все-таки, всі переконалися у підступності російської держави. – Який наказ віддало вище командування?
– Нам віддали наказ триматися і не здавати позиції. – Скільки ви перебували у так званому котловані?
– Протягом двох місяців. Кожен з нас у телефонних розмовах попрощався з батьками, дружинами, дітьми… – Як проходив бойовий день?
– Якщо не вдаватися у подробиці життя в окопах та перекритих щілинах, то схема дня була наступною: російські військові робили близько 150 залпів з гармат, потім 6-7 залпів з «Граду». Через півгодини – атака терористів. Ми настільки звикли до цього страшного ритму життя, що смертельну атаку сприймали, як буденну справу, без якої не можливо було уявити завершення дня. А це ж, по суті, страшні речі, коли звикаєш до такого. Ворожі снайпери безжальні. Часто перший постріл роблять у живіт, щоб солдат гучно і довго стогнав. Звичайно, військові приходили бійцю на допомогу. І коли починали витягувати з-під обстрілу пораненого – снайпери вбивали інших військових. Потім почався психологічний тиск. За допомогою спеціальних снарядів розповсюджували листівки з пропозицією здати зброю в обмін на життя. Та ми вирішили не погоджуватися на цю зрадницьку провокацію, адже десантники, як відомо, не здаються. Щодня ми чекали на підкріплення. До нас направлялися військові частини, зокрема 95-та бригада, Національна гвардія, але їх пересування було зупинене знову ж за допомогою російської артилерії та «Градів». – Ви були свідком, як з Росії заходить військова техніка для підкріплення бандитів?
– Так. Коли, на відміну від інших днів, довше триває артобстріл зі сторони Росії, значить йде колона з військовою технікою. Частину з них нам вдалося частково або повністю знищити. – Як було з харчуванням, коли ви знаходилися в оточенні?
– Спочатку всього було вдосталь. Через деякий час ми почали відчувати нестачу провізії, адже за
допомогою наземної техніки до нас практично не можна було потрапити. Потім провізію доставляли на вертольотах. Та коли терористи збили два вертольота та ще й літак, доставка провізії припинилася. Їли лише раз на добу. Води не було. – Що було потім?
– А потім ми вирішили зібрати разом усі частини і прориватися з оточення. Інакше ніхто б не лишився живий. З боєм проривалися. Зустріли дві засідки. Бойовики знову знали наперед наш маршрут, адже їх укріплення були добре сплановані. В наш бронетранспортер було три попадання з гранатомета. Хто знається на військовій справі, розуміють, що відчувають бійці, які знаходяться в БТРі, при влученні з цього виду зброї, а тут ще й така кількість. А потім почався обстріл з «Граду». Снаряди вибухали близько від машин. Та на відміну від гранатометів снаряди від «Граду» не лишають шансів вижити. Життя кожного висіло на волосині... По маршруту було два мости. Обидва – заміновані. Перший нам вдалося розмінувати під час бою. А другий бойовики встигли підірвати. Багато техніки зібралося біля берега. Наші позиції «змалював» безпілотник і через півгодини почалося пекло від «Граду» та артилерії. Ми ледь знайшли місце для безпечної переправи. Та коли успішно подолали останню перешкоду – почали вітати один одного, бо не вірили, що нам вдалося вижити. – Яким було забезпечення зброєю, амуніцією?
– Бригада була повністю укомплектована зброєю. Також захоплювали зброю ворога. Зброя наших військових не нова, але цілком придатна для ведення ближнього бою. На відміну від нашої зброї, у терористів вона була повністю пристріляна. Оптика на снайперських гвинтівках противника кратністю 12,5 проти 4-х у нас. Одяг ще на початку війни видали не за розміром. Берці низької якості. – Така ситуація і зараз?
– Ні, ситуація сьогодні набагато краща, адже завдяки волонтерам ми отримуємо якісне обмундирування, не гірше, а у чомусь навіть і краще пристосування до зброї. – Чи змінилося відношення до росіян?
– Так. Раніше я міг виступати у спортивних змаганнях у костюмі з написом «Росія». Тепер цього ніколи не буде. Нічого проти не маю пересічних жителів, адже вони, як і ті, хто прагне республіки ДНР-ЛНР, одурманені пропагандою, що проводять російські ЗМІ. – Що сьогодні роблять військові 79-ої?
– Кілька тижнів провели зі своїми рідними. Хотілося почути тишу, а не постріли. Наприкінці серпня
проведено медичне обстеження військових, адже багато десантників отримали контузії різних ступенів, мають проблеми з опорно-руховою системою, психікою тощо. Після короткого відпочинку від важких боїв знову станемо у стрій. Треба усім разом захищати Україну, бо недаремно ж у десантників девіз: «В єднанні – сила. Ніхто крім нас». – Дякую за відверту розмову.
Як не прикро це визнавати, але на сході стає дедалі «гарячіше». Повноцінно описати все побачене і пережите словами неможливо. Неоголошена війна перевернула уявлення про мир усіх, хто побував у її горнилі. Вони, як Андрій Савенко, гідно відстоювали правду, вижили під обстрілами і, дякувати Богу, повернулися неушкодженими. Тепер ми знаємо ціну миру і спокою. Громадськість Баштанського району дякує усім, хто успішно та з честю захищав і захищає кордони нашої України, виконував і виконує свій службовий обов’язок у надскладних і, без перебільшення, небезпечних умовах. Щиро дякуємо родинам, які підтримували і підтримують своїх мужніх чоловіків, чекають і переживають за них. Нехай завжди у ваших сім’ях, шановні, будуть взаємопорозуміння, любов і злагода!
Розмову вів Василь ГОНТА
Статтю опубліковано в районній газеті "Голос Баштанщини" від 4 вересня 2014 року №79
2015 рік:
Б’ємося за кожен метр рідної землі!
Сьогодні в Україні триває неоголошена, але справжня війна. Війна проти зовнішньої агресії. За Україну, за її незалежність, за народ. Історики повинні назвати її Вітчизняною, як і 74 роки тому назвали війну проти гітлерівської Німеччини. Вітчизняною, адже боротьба за перемогу стала всенародним рухом, справою всіх і кожного. Наш ворог довго й наполегливо тренувався, щоб напасти на Україну. А ми не були готові до такого підступного віроломства. Проте лише за півроку важких, виснажливих боїв народилося нове українське військо.
Героїзм, відвагу, самопожертву, відчайдушність та бойове братерство наші воїни демонструють щодня, щогодини, щомиті.
Сьогодні на Сході України триває війна. Всі ми відчуваємо її жахи, переживаємо за кожного бійця української армії, який у небаченій до сьогодні гібридній війні воює із вчорашньою братньою Росією. Не оминула війна і Баштанщину. У нас, на щастя, не ведуться бойові дії, але наші рідні, друзі, знайомі воюють на Донбасі проти оскаженілого російського агресора. З одним із бійців АТО вдалося поспілкуватися кореспонденту «Голосу Баштанщини». Наш співрозмовник – Андрій Олександрович САВЕНКО, баштанчанин, один із провідних спортсменів MMA CLUB NIKOLAEV (Східні Єдиноборства), володар кубку України та учасник кубку світу 2013 року, тренер молодіжної команди клубу.
Чимало жителів Баштанського району захищають суверенітет рідної неньки-України у зоні АТО у складі частин Національної гвардії, прикордонних військ, добровольчих батальйонів. Наші земляки-захисники успадкували славу, мужність, доблесть і честь своїх дідів-прадідів – Героїв Баштанської Республіки, Героїв-визволителів України від фашистського окупанта у Великій Вітчизняній війні. Минулого року у «Голосі Баштанщини» друкувалася стаття про нашого земляка, відомого в Україні та світі спортсмена Андрія Савенка. Коли країна опинилася у біді, він, спортсмен-професіонал, вирішив зняти боксерські рукавички і взяти до рук зброю для захисту рідної землі. Кілька місяців потому редакція опублікувала інформацію про те, як ветеран спорту Борис Білик та депутат райради Володимир Онищук подарували Андрію прапор Баштанського району, як символ видатної звитяги наших пращурів, як оберіг від злого та підступного агресора. Андрій тоді пообіцяв, що прапор Баштанщини буде завжди з ним. Свою обіцянку він виконав.
Андрій Савенко продовжує службу за контрактом у складі 79-ої аеромобільної бригади. Під час коротких відпусток брав участь у змаганнях з кікбоксингу: минулого року здобув перемогу на чемпіонаті України та Кубку України, у січні 2015 став кращим на Кубку України. Також тренує миколаївську команду юніорів з кікбоксингу. Два його вихованця стали призерами чемпіонату України і виконали норматив на звання майстра спорту.
Нещодавно нам стало відомо, що Андрій перебуває у найгарячішій точці Сходу – біля Донецького аеропорту. Ми зв’язалися з ним. Ось що він розповів: «Ми з хлопцями пристали на пропозицію командування допомогти “кіборгам”. Наші позиції знаходяться близько одного кілометра від аеропорту. Бої йдуть цілодобово. Б’ємося за кожен метр рідної землі! Постійно чути ворожі кулеметні та автоматні черги. Але найбільшу небезпеку становить навіть не робота кулеметників чи підступних снайперів, а артилерія: снаряди вибухають на кожному кроці. Земля в прямому значенні цього слова «горить» під ногами. Наша частина зазнає великих втрат. Лише за тиждень 6 чоловік загинуло і 23 поранено. Та ми не ві дступимо!
Прапор Баштанщини зі мною завжди. Мрію після закінчення війни повернути прапор додому, в наш музей спорту, яким опікується Борис Білик. Треба, щоб підростаюче покоління обов’язково займалося спортом, було здоровим не лише духовно, а й фізично, щоб у разі необхідності захистити рідну Україну. Моїй Баштанці – величезний привіт, всіх міцно обіймаю! Ми обов’язково переможемо! Слава Україні!».
Переконані, що правду про звитягу учасників АТО золотими літерами закарбують в українську військову історію. Дякуємо нашим солдатам за вірність Присязі, за служіння Україні, за жертовний її захист, за героїчний подвиг в ім’я жінок і матерів, яких ви захищаєте від ворога. Дякуємо батькам за те, що виховали справжніх чоловіків – мужніх захисників Вітчизни, патріотів своєї рідної землі.
Статтю опубліковано в районній газеті "Голос Баштанщини" від 7 лютого 2015 року №11
2015 рік:
Прочитати про нові успіхи Андрія у тренерській кар'єрі Ви можете у новинах сайту, що за цим лінком: "Нові успіхи земляка Андрія Савенка"
2016 рік:
У 2015-му році тренерська робота Андрія Савенка отримала високу оцінку професіоналів спорту. Тому заслуженою була перемога у номінації «Найкраща команда року 2015 в Миколаївській області». Більше інформації та фотографій - у статті "Команда баштанчанина Андрія Савенка найкраща на Миколаївщині!".
«Баштанка.НЕТ» і надалі тримає читачів в курсі новин, що стосуються нашого земляка, учасника АТО Андрія Савенка. Минулого року Андрію від громадськості подарували прапор Баштанського району. Він пообіцяв, що символ Баштанщини буде з ним в усіх гарячих точках АТО. Прапор Баштанського району був з Андрієм біля Донецького аеропорту. 8 січня Андрій надіслав три нові фотографії із прапором Баштанщини. Пропонуємо їх переглянути (з фото) та прочитати ще інформацію за цим лінком.
На сервісі https://kolobus.com.ua/ можна здійснити безкоштовне бронювання білету з оплатою при посадці і самостійно поїхати вивчати Європу. Це безпечно, адже вони контролюють усі етапи: від створення бронювання до моменту посадки в автобус. Після оформлення квитка з вами звʼяжеться менеджер, щоб підтвердити замовлення.
Згідно
Правиладміністрація сайту не впливає на зміст публікацій і не несе відповідальність за думку, яку автори висловлюють у коментарях та блогах.
