|
Цей жах я не забуду до смерті
У
сім’ї мого батька – інваліда війни 1914 року Петра Івановича Бондаренка було
дев’ятеро дітей. Мали ми дві корівки та четверо коней. Тож сім’я не дуже
бідувала. Але влада, погрожуючи Сибіром, змусила батька вступити в колгосп. А
за ним на колгоспний двір пішла і наша худоба. Жити нам стало сутужно.
Особливо
скрутно було у 1932 році. Спочатку помер батько. Потім один за одним померли
брати та сестри. Тільки я та мама лишилися живими. У нашому селі була створена
спеціальна буксирна бригада, до якої входили сільські активісти Кіндрат
Хомутенко, Марина Кошова, Антон Донченко, Микола Гончаренко, Анто-ніна Лиха.
Вони ходили по селу й забирали в кожній хаті все, що бачили їстівне, незважаючи
на прокльони жінок і плач дітей.
Треба
сказати, що смерть настигла не лише нашу
сім’ю. На нашій вулиці повністю вимерла сім’я Анастасії та Семена Чупрасових та
троє їх дітей. Згодом завезли на цвинтар Костянтина, Григорія та Пилипа Захарових, Федосія Тіленка, Петра
Новицького. Померлих на цвинтар звозили тачками, їх скидали в одну велику яму,
яку відразу не засипали, бо небіжчиків возили кожного дня. У мене й досі перед
очима ця жахлива картина, яку я не забуду до смерті.
Якось
моя мама пішла на базар у Новополтавку, а сестра Надя в цей час померла. Я
поклала її на тачку й сама повезла на цвинтар. Коли я повернулася додому, то
застала мертву бабусю. Довелося мені і її вез-ти на цвинтар. Поки мама
повернулася, ми лишилися з нею вдвох .
Бували
дні, коли помирало по 3-5 чоловік відразу. Лише на половині нашої вулиці
померло 60 чоловік. Всіх їх хоронили на старому цвинтарі. На жаль, ні хреста,
ні пам’ятного знаку на тому місці немає сьогодні.
Про
лихоліття того часу я часто розповідала своїм дітям та онукам, а також учням у
школі, куди мене запрошували. Таке забувати не можна.
Тетяна
Петрівна ГОРШНЬОВА,
жителька
с.
Новосергіївка.
Другие материалы по теме
| 
