|
Сумні то були часи
Жив у
нашому селі чоловік, який день і ніч працював із жінкою на своєму полі. А діти
(їх було п’ятеро) були самі вдома. Сім’я мала середній достаток: корову, коня,
кілька овець.
Та
ось почалася колективізація. Земля і все інше перейшло до колгоспу. Залишилася стара
хатина, город та п’ятеро дітей. Город наполовину засівали житом. В 1933 році на
трудодні з колгоспу нічого не дали, ще й так звані «буксири» почали збирати
останнє, що ще було в людей дома.
Почався голод. Найстарша дівчинка Маруся пішла жити до своєї бабусі, хоч
і бабусі було скрутно.
Сім’ю
запідозрили, що вона переховує вдома хліб. Кілька разів допитували. Потім
чоловіка забрали до контори і почали пекти вогнем, защемляли руки дверима,
підвішували до стелі. Не витримав він, відпросився додому, пообіцявши через
день принести зерно жита. Коли йшов додому, зайшов за старшою донькою Марійкою
і забрав її. Дружині сказав, щоб скупала дітей, бо вранці поїдуть у сусіднє
село до тітки. Ввечері, коли дружина й діти заснули, господар сів до столу і,
взявши олівець і два листки, щось довго писав. Потім поклав їх посередині столу
на видному місці. Взяв із мисника ніж і спочатку зарізав дружину, а потім усіх
дітей. Взяв із підлоги останнє ряденце, заслав ним долівку, потім обережно
поклав посеред ряденця жінку, а по обох боках діток, сам узяв заздалегідь
підготовлену вірьовку і, зачепивши за гак на сволоці, повісився.
Тільки
на другий день село дізналося про страшну трагедію. Листи міліція забрала і
ніхто не знав, що там було написано. Всім селом хоронили сім’ю. Похоронили їх в
одній могилі.
Павло
Данилович
ФАРІОНОВ,
житель
с. Інгулка.
Другие материалы по теме
| 
