|
Ми так вірили Сталіну
Не можу викинути з життя страшні
епізоди мого дитинства. Дуже добре пам’ятаю, як мені хотілося їсти. Щоночі мені
снився шматочок хліба. А мама часто плакала, бо нічим було нагодувати трьох дітей. Батька нашого арештували і
відправили на Соловки, бо він не хотів вступати до колгоспу. А нашу сім’ю
вважали куркульською, бо мали ми пару коней, корову, підводу та шість десятин землі.
Разом з батьком, Савелієм Івановичем Москаленком, арештували ще п’ятьох
сусідів. Сім’ї всіх арештованих виселили з хат разом з дітьми.
Спочатку ми жили в погребі, а потім
одна сім’я пустила нас до себе жити. Спали ми покотом на долівці в соломі, а по
нас бігали щурі. Моєму меншому братику Миколі вони покусали пальці. Наш батько
так і не повернувся із заслання.
Пригадую, як часто по хатах ходили
люди, яких називали активістами, вони заглядали у піч, під лави, в погреби, на
горище, шукали зерно, овочі та інший харч. Ми їх дуже боялися. Не можу й досі
без сліз згадувати, як влітку 1933 активісти Марина Кошова, Дмитро Брус, Євмен
Новіцький та ще двоє (прізвищ не пам’ятаю) забрали у нас дві подушки, ковдру, а
з мене навіть зняли спідницю. Ходити мені не було в чому, тож сусідка Ївга
Мовчан зняла наволочку з подушки і мама пошила мені спідницю.
Моя мама Килина Прохорівна вступила
в колгосп. Разом з нею працювала в полі і я – жала пшеницю, в’язала снопи.
Слина котилася у мене, коли я дивилася на колоски пшениці. Наглядач Єфрем Рец
слідкував, аби ми не мали можливості кинути в рот хоч кілька зернин.
Взимку ми ходили по полях і збирали
цвілу кукурудзу, видовбували із землі мерзлу картоплю. Вдома мама мила її,
терла, добавляла перетерте листя щириці та лободи та пекла коржики. Для нас ті
коржики були надзвичайно смачними. А весною ми їли цвіт акації, заячу траву,
щирицю.
Тяжко забути тих людей, які пухли
від голоду, помирали. Спочатку їх звозили на цвинтар підводою. Але згодом і
остання конячина пропала. Тоді ми тягнули померлих на цвинтар на ряднах кілометрів
за два від села. Поки знесилені люди дотягнуть труп, то не тільки рядно
порветься, а й шкіра померлого здиралася. А ще пам’ятаю, що очі в померлих були
відкриті, бо нікому було їх закрити. Ті дядьки, які закидали ями, казали, що
дуже страшно було кидати глину на ті відкриті очі, особливо дитячі.
В селі Новосергіївка померло від
голоду багато людей, більшість з них діти та люди похилого віку. Таке забути не
можна. Я й досі не можу повірити: невже голодомор був спланованим? Ми ж так
вірили Сталіну і нашому уряду. Хіба ж можна так чинити з власним народом?
Ніна Савеліївна
МОСКАЛЕНКО,
жителька
с. Новосергіївка.
Другие материалы по теме
| 
