|
Я все те пережила сама
На світі я прожила чимало, тож
пам’ятаю голод і 1921-1922 років, і 1932-1933, і 1947 років. Найстрашніший з
них був голод 33-го. Взагалі то я сирота, батьків своїх не пам’ятаю. Коли ми
були ще малі (нас у сім’ї було п’ятеро), батьки померли від тифу. У 1932 році
мені було 22 роки, я вже була одружена й мала трьохрічного сина. Ми дуже важко
переживали зиму 1932-1933 років. Їсти було нічого. Навіть собак, які голодні
блукали по селу, люди поїли. Їли також котів та щурів. Страшний то був час. Я
навіть пам’ятаю, що в нашому селі Явкине було два випадки людоїдства: жінки
з’їли своїх дітей. Люди казали, що вони були не сповна розуму.
Ми з дитиною вижили лише завдяки
тому, що я інколи брала молоко у сестри, яка мешкала в Новопавлівці. Піду
пішки, візьму два бідончики молока, розбавлю їх такою ж кількістю води і на
якийсь час нам вистачало. В Новопавлівці люди могли і корівку якось тримати і
там менше людей гинуло від голоду. Все
залежало від місцевого начальства. А у нас активісти вигрібали з хат усе, що
бачили. І не чужі приходили, а свої ж, явкинці. В нашому селі був актив, який
складався з 12 чоловік. Шукали вони дуже ретельно: копали долівку, розкривали
дахи, валяли скирти соломи. Одного разу мене з дитиною цілу добу протримали в
холодній хаті, аби я зізналася, де ховаю харчі, зерно. У ямі у мене було трохи
буряка, то вони й його забрали, хоч він був і мерзлий.
Люди були дуже злі на активістів.
Двох з них – Раззуваєва і Ананьєва впіймали і вбили.
Крім того, що люди вмирали від
голоду, ще й тиф «валив» з ніг. Майже в кожній хаті хтось помирав від голоду
або від тифу. Люди пухли, падали прямо на вулиці. Всі були немічні й виснажені,
тож ховати померлих було нікому. Пам’-ятаю, як Настя Мірошніченко ховала свою
матір. Ледве довезла її тачкою до кладовища, а поховати сили не вистачило. Так
і лишила небіжчицю. А пізніше, коли повернулась, щоб поховати матір, то тіла не
знайшла. Казали, що його розтерзали собаки.
Згадую Михайла Дюндєва - нашого
першого бригадира. Саме він запросив нас вступити до колгоспу. Ми відразу
погодилися, бо були дуже бідні і втрачати нам не було чого. Особливо сильно
люди почали помирати весною, коли стала пробиватися перша трава. А влітку, коли
зібрали урожай, в колгоспі почали на обід давати кашу. Хто брав дітей на
роботу, то й їх підгодовували. До речі, нашого голову колгоспу (прізвище не
пам’ятаю) посадили за це до в’язниці на п’ять років.
Під час збирання врожаю багато
людей помирало прямо на полі. Люди жадібно їли зерно і одразу гинули. Я ж
вплітала колоски у коси і так потроху приносила додому. Але це було дуже
ризиковано, бо якби мене спіймали, то одразу б посадили до в’язниці.
Я пережила дві війни і три голоди і
добре знаю ціну життю. Тож всім людям бажаю здоров’я, щастя і довголіття і не
знати того лиха, яке ми бачили на своєму віку.
Клавдія Павлівна
Буйбарова,
жителька села Явкине.
Другие материалы по теме
| 
