|
Голодним було наше дитинство
Я добре
пам’ятаю літо 1933 року. Мій батько Олександр Авер’янович Шевченко працював у
степу на косарці. Працюючи у полі, люди падали від голоду прямо на ниві. Батька
і су-сіда Желєзного привезли в один день зі степу знесилених і слабих. Того ж
дня вони й померли. Хоронили їх разом із сусідською дівчиною Яриною Гнатовою,
яка теж працювала в полі, в одній могилі на сільському кладовищі.
У нашій
сім’ї, крім мене, було ще двоє менших братів Іван та Василь. Пам’ятаю, як
Іванко опух від голоду. Після смерті батька його забрали на «білу кухню» (так
називали колгоспну їдальню). А мамі видали трохи борошна, з якого вона напекла
хліба. Бабуся цей хліб склала у кошик, як найдорожчий скарб, і підвісила високо
під стелею, аби ми не могли дістати. Щодня вона давала нам по невеликому
шматочку.
Покійний
нині брат Іван часто згадував, як він дуже хотів їсти і у когось із сусідів
украв шматочок коржа чи якоїсь перепічки. За це його батько дуже побив, а потім
сам гірко плакав від свого безсилля.
Таким
незатишним, страшним і голодним пам’ятаю я своє дитинство.
Марія Олександрівна ЧАБАНЕНКО
Другие материалы по теме
| 
