|
Віра Іллівна СОРОКОЛАТ, 1928 р.н.,
с. Новогеоргіївка
Забуттю не підлягає
У 1933 році жила я з
батьками у Новобирзулівці. Мій дід Іван Іванович Ситник мав дві корови, два
коня, двох телиць, двоє лошат і вулики. В сім! було 8 дітей. Його
розкоркули-ли, все забрали, вигнали зі своєї хати, давши напівзруйновану і
залиту волою землянку. Ходили в ній по камінцях .а спали на різному лахмітті,
бо все, що було в хаті, винесли на вулицю і продали , навіть білизну. Нам, дітям
і онукам «куркуля» , не давали ходити по вулицях села: дражнили й ображали. Ми
намагались обходити вулиці чи то горою, чи то попід річкою.
Під час голодомору
батько й мати ходили на роботу, а нас з братом Василем запирали в хаті й
наказували нікому не відчиняти. Одного дня прийшли до нас активісти, почали
стукати, наказували відчинити двері, погрожуючи, що почнуть стріляти. Ми з
братом дуже злякалися (мені було трохи більше 5 років,а брат на 1,5 роки
молодший) і відчинили двері. Активісти забрали в нас один-єдиний гарбуз, що був
основним харчем і батькову гармошку. Коли ввечері прийшли батьки, мама довго
плакала, батько мовчки сидів, безпорадно опустивши голову.
З горем пополам
дожили до весни. Тоді з нами ще жив дідусь. Одного дня, який я не забуду до
кінця свого життя, ми сиділи на призьбі під хатою й грілись на сонечку.
Дідусь Іван посередині, а ми з братом по
боках. Ноги в дідуся були такі пухлі, що шкіра на них потріскалась і з тих
ранок сочилась рідина. Але він сприймав все це спокійно, не було сил, щоб хоча
б якось їх обробляти.
Неподалік від нас жив
голова колгоспу (пам’ятаю лише, що
звали його Микола), саме тоді він йшов
мимо нас і запитав у дідуся: «Як справи, Іване Івановичу?».
Та нічого, синку, -
відповів дідусь, - мені оце якби хоча б маленький шматочок хліба, то я ще б
тоді й на поле пішов працювати. Голова мовчки повернувся і пішов додому. Коли
бачимо - несе півхлібини і глечик молока. Мине зводили з нього очей,
затамувавши подих. Залишалось ще метрів десять до нас, а наш бідний дідусь
тихенько посунувся з призьби і помер, так і не скуштувавши й шматочка хліба.
Поїхав голова
колгоспу за батьками в поле, обгорнули дідуся Івана в рядно і відвезли на кладовище.
І хоча я була ще мала, та цей страшний день закарбувався в моїй пам'яті на все
життя.
| 
