|
На початку 1933 року по всій Україні запасу зернових не залишилося, адже торгівля хлібом у селах дозволялась тільки після виконання плану хлібозаготівлі – після 15 січня 1933 року. Фактично це була дія, свідомо спрямована на повільне винищення населення сіл. Люди ринулись до міст, де було дозволено вільний продаж хліба (постанова бюро Миколаївського міськпарткому від 20.04.33 р. 344 – 111), з надією купити його чи хлібні картки. Дороги блоковані. Люди, не знаходячи порятунку, вмирали просто на вулицях.
21 квітня 1933 року секретаріат Миколаївського обкому Компартії України направляє у райони наступну постанову:
«1. Заборонити видачу хліба на громадське харчування, якщо немає виходу на роботу у поле.
2. Заборонити видачу хліба на громадське харчування (крім тяжкохворих) у період дощу, коли немає виходу у поле.
3. Запропонувати на місцях органам суду та міліції за порушення цього рішення негайно притягати до суду згідно Закону Раднаркому СРСР від 7 серпня».
Того ж таки 21 квітня 1933 року секретарям сільпарт-осередків та уповноваженим міськкому направлено лист за підписом секретаря Миколаївського міського партійного комітету Шулькіна: «...Якщо на грунті голоду буде хоч один смертельний випадок у вашому селі, безумовно, керівний склад буде виключено з партії та віддано під суд. Крім того, вважаємо за необхідне попередити, що продовольча допомога у травні місяці буде дуже незначною і вам належить вжити заходів до мобілізації всіх внутрішніх ресурсів».
Поряд з цими документами є й інші, які свідчать, що хліб на Україні був. Бюро Миколаївського міськкому партії приймає рішення про забезпечення завантаження хлібом «експортних параходів» – щоденно 6 тис. тонн, завозу на елеватор – 3500 тонн. Не виконання постанови – притягнення до судової відповідальності.
Кількість померлих від голодомору 1932-1933 рр. на Україні неможливо підрахувати точно. Знищено більшість актових записів про смерть за ці роки. По Баштанському районі збереглись частково документи реєстрації смертей за 1932-1933 рр. по Явкинській, Ленінській, Новоданцингській сільських радах, але у жодному актовому записі не вказано дійсну причину смерті.
Документи, факти, події... Саме вони є відображенням трагедії українського народу. Страхітливий злочин нічим не стерти з пам’яті. Пройдуть роки, минуть десятиліття, а трагедія 1932-1933 рр. все одно хвилюватиме серця людей. І тих, кого вона зачепила своїм чорним крилом, і тих, хто народився після тих страшних років.
Пам’ять – нескінченна книга, у ній записано все: і життя людини, і життя країни. Та багато сторінок у нашу історію вписано кривавим і чорним. Особливо вражаючі сторінки, де смертельним шрифтом вкарбовано слова: голод, голодомор.
Трагічна пам’ять про голодомор – то як чорний, незглибимий колодязь, у який, можливо, і не хотілося б заглядати, бо ж побачимо себе далеко не такими, якими б хотіли бачити. Але мусимо подивитися в цей колодязь чесно, нічого не приховувати, аби очистити власні душі від скверни, самовисповідатись і покаятись, аби не повторилося найстрашніше за всю історію України – штучне, насильницьке винищення людей.
1932-1933 роки. Найчорніший час в історії України. Жахливо навіть через роки ступати болючими стежками страшної трагедії, яка розігралась на благословенній землі квітучого укра-їнського краю.
Документи, які зберігаються у державному архіві Миколаївської області, свідчать про те, що голодомор 1932-1933 років був викликаний передусім насильницькою колективізацією, злочинною політикою хлібозаготівлі, людиноненависницькою політикою розкуркулення, здійснюваною сталінським ке-рівництвом.
Станом на 1 травня 1930 року у Баштанському районі було створено кущове об’єднання по обстеженню стану колгоспного руху. За його даними у районі: комуна – 1, сільгоспартілей – 41, товариств по спільному обробітку землі – 29, кількість господарств, що мають увійти ще до колгоспів – 9655; кількість господарств, що увійшли до колгоспів – 6589 (за відомостями районного земельного відділу).
Почалася «ліквідація куркульства як класу», що на практиці означало знищення заможних селян. Розкуркулювали і селян-середняків, які не вступали до колгоспів. У акті конфіскованого майна у куркульського господарства, яке належало Лимарю Сергію Микитовичу, назва села не вказана, Богоявленської сільської ради Миколаївського округу, лютого місяця 1930 року зазначається: коней – 2, корів – 2, бочка з ходом – 1, гарба – 1, рядова сівалка – 1, кукурузниця – 1, сіялка – 1, борон залізних – 1, будильник – 1, стіл – 1, дзеркало – 1, ліжко залізне – 1, буфет – 1, подушок – 3 (далі вказано інші предмети домашнього вжитку), будинок з прибудовою – 1. Всього 32 назви. Комісією проведена оцінка майна і передача у неподільний капітал колгоспу.
Виникає безліч запитань: яке ж то куркульське господарство, що має 2 коней, 2 корови, 3 подушки, 1 залізне ліжко, 1 стіл, 1 буфет?
У Миколаївському окрузі на початку 1930 року розкуркулено близько 2000 селянських господарств. Така злочинна політика призвела до дезорганізації сільського господарства.
Репресивні методи ведення сільського господарства призводять до винищення селянина-виробника у сільському господарстві. Так, рішенням виїзної сесії нарсуду від 24 лютого 1931 року Ревень Іван Григорович, 39 років, кулак, позбавлений виборчого права, малограмотний, несудимий, мав 50 десятин землі, використовував найману працю «позбавлений волі у виправно-трудових лагерях далеких місцевостей СРСР на 3 роки і виселений за межі України на 3 роки з позбавленням виборчого права» (відповідно до документу) лише за те, що при плані хлібоздачі 150 пудів пшениці, 250 пудів інших зернових, здав 93 пуда пшениці, 120 пудів жита та 217 пудів інших зернових. «Штраф не применять, поскольку имущество уже продано – все сельсоветом» – зазначено у вироку.
Наприкінці 1932, на початку 1933 років голод охопив більшу частину України, у тому числі й територію сучасної Миколаївської області. З місць до органів виконавчої влади надходили запити, листи-благання про допомогу. «Голодуємо! Повідомляю всі Миколаївські організації, що члени комуни ім. Леніна Тернівської сільської ради дуже голодують, вже чотири дні як не бачать навіть кришки хліба. Просимо Миколаївські організації звернути на це увагу та дати негайно допомогу. 7.03.33р. Член комуни». Таке звернення направлено редакцією газети «Шлях індустріалізації» до ГПУ цілком таємно.
У багатьох колгоспах Миколаївщини склалося дуже тяжке становище. «Засобів для життя немає. Члени артілі «Більшовик» Маєрівської сільської ради виживають за рахунок того, що одержують з елеватора у вигляді харчової допомоги. Останні три дні нічого не одержуємо. Роботи стоять нерухомо, люди зовсім ослабли і є масове опухання, що через декілька днів несе смертельні наслідки... Член правління Касяненко П.».
Якщо по м. Миколаєву вжились певні заходи по боротьбі з голодом. А саме: з 20 лютого 1933 року до встановленого стандарту хлібозабезпечення була запроваджена домішка у розмірі 3 відсотки соняшникової макухи, затверджувались норми видачі хліба на підприємствах міста, у червні 1933 року встановлено середньодобова потреба реалізації комерційного хліба по м. Миколаєву – 70 тонн у день, то селяни фактично були кинуті напризволяще.
Мало того, Сталін продовжує відстоювати злочинну політику по хлібозаготівлі. 6 грудня 1932 року за підписами В. Чубаря і С. Косіора була прийнята постанова ради наркому УРСР і ЦК КП (б)У «Про занесення на «Чорну дошку» (сіл, які злісно саботують хлібозаготівлі).
За цією постановою поряд з іншими селами на «чорну дошку» занесли і село Піски Баштанського району, колгосп «Нове життя» Лобріївської сільської ради, колгосп «Схід» Кашперомиколаївської сільради, колгосп «Модельний цех» Новосергіївської сільради, колгосп «14 роковин Жовтня» Бармашівської сільради, колгосп «Червона Україна» Привільненської сільради. У даних населених пунктах призупинено державну і кооперативну торгівлю, накладено арешти на поточні рахунки в установах держбанку, припинено кредитування господарств, накладено величезні грошові та натурооплатні штрафні санкції.
Одеський обласний виконавчий комітет приймає ухвалу, відповідно до якої «за активне злісне протидіяння хлібозаготівлі, за організацію куркульського саботажу, за порушення «закону про п’ять колосків», за підривну роботу під час осінньої сівби» виселити за межі України з конфіскацією майна у північні райони СРСР господарства Пісківської сільради: Г. Й. Борового, І. Ф. Шаповалова, Г. І. Кудіновського, Г. О. Юрова, В. І. Гарана, О. З. Біденко, М. Л. Павленко, Д. О. Сердюк, М. Б. Буян, Г. М. Чухліб та інших. Всього 30 сімей.
Газета «Під прапором Леніна» від 1 січня 1933 року подає «Червону дошку», куди занесені господарства, які на 100% виконали хлібозаготівельний план: комуна «Новий побут» Добренської сільради, артілі «Перемога», ім. Петровського, «Червоний прапор», ім. Калініна, «Зелений Гай», ім. Блюхера Баштанської сільської ради, ім. Фрунзе Новоолександрівської сільської ради, а статистичні дані цього часу свідчать: на 1 грудня 1932 року в Баштанському районі було 8233 голодуючих дорослих, 6044 – дітей. Всього по району голодувало 14279 осіб.
Людмила ЧОРНА,
начальник архівного відділу Баштанської райдержадміністрації.
|
