|
Історія людства – це історія боротьби за права людини, природа якої
криється в антагонізмі стосунків між державою та громадянською
спільнотою. Цей антагонізм споконвіку проявлявся у прагненні держави
абсолютного контролю над суспільством і намаганні громадян обмежити цей
контроль, збільшити свою незалежність від влади, зменшити втручання
можновладців у своє життя.
Минули тисячоліття нім людство
наблизилося до Аристотелевого розуміння держави як спільноти вільних і
рівних людей зв'язаних між собою формою політичного устрою, засадами
якого є повага і захист прав людини.
Людству довелось пройти через
жахи Другої світової війни, щоб остаточно усвідомити цінність кожного
життя і зробити перші реальні кроки в напрямку захисту прав і свобод
людини.
Самим першим таким кроком на шляху до визнання цих
цінностей стало проголошення Загальної декларації прав людини ухваленої
Організацією Об‘єднаних Націй 10 грудня 1948 року. Цей документ і досі
вважається унікальним. В ньому вперше в історії людства права людини
трактувалися як такі, якими кожна людина наділена просто завдяки факту
свого існування і які є невід‘ємною складовою людського життя, а не як
пільги даровані державою. В Декларації найвищою цінністю було
проголошено людське життя, його безпеку, гідність та перераховані
громадянські, політичні, соціальні, культурні права людини, які кожна
держава зобов‘язана захищати силою закону.
В 1966 році
міжнародне право захисту прав людини поповнилося ще двома важливими
документами: Міжнародним пактом про громадянські й політичні права та
Міжнародним пактом про економічні, соціальні і культурні права, які
разом із Загальною декларацією прав людини утворили Міжнародну хартію
прав людини, що стала нормативно – правовою основою міжнародного права
захисту прав людини.
Імперативний характер статей хартії
зобов‘язував держави-учасниці забезпечити дотримання соціальних,
громадських і політичних прав у повному обсязі.
В 1976 році
Хартію підтримав Радянський Союз до складу якого входила і Україна. Але
він це зробив з політичних міркувань, а не через усвідомлення
верховенства прав людини. Ідеологічні постулати радянського режиму не
вирізняли цінності людського життя поміж знарядь розбудови системи в
якій людина була лише коліщатком в державницькій машині. Не визнавала
вона й поняття «громадянське суспільство». На час підписання Хартії
влада в державі вже давно була монополізована правлячою комуністичною
партією, яка нав‘язала суспільству єдину ідеологію і перетворила
громадські об‘єднання в «гуртки по інтересам», контрольовані КДБ.
Офіційна
радянська пропаганда палко підтримувала Мартіна Лютера Кінга, який
боровся за права темношкірого населення у США, Луїса Корвалана, який
протестував проти репресивного режиму Піночета в Чилі, Нельсона Манделу
— борця проти південноафриканського апартеїду і кидала за грати
кожного, хто наважувався підняти голос на захист політичних чи
громадянських прав людини в Радянському Союзі.
В 1977 році була
прийнята остання Конституція СРСР, а в 1978 – Конституція України.
Радянські конституції включали в себе положення Міжнародної хартії прав
людини і навіть гарантували громадянам широкі соціальні права на працю,
освіту, охорону здоров’я, відпочинок, пенсійне забезпечення, які не
лише декларувалися, а й (худо – бідно) здійснювалися фактично. Що ж до
політичних прав – свободи слова, друку, зборів, пересування,
віросповідання, таємниці листування тощо, то вони лише проголошувалися,
але в дійсності не існували. Громадсько-політичне життя відбувалося під
монопольним проводом комуністичної партії і тотальним суворим контролем
органів держбезпеки (КДБ).
Радянські конституції існували понад
сімдесят років. Проте вони не мали прямої дії і будь-який підзаконний
акт міг коригувати будь-яке положення Конституції. Відтак замість
декларованої «свободи совісті» відбувалися масові переслідування
служителів церкви. Свобода зборів підмінялася партійними,
комсомольськими, профспілковими, гуртковими зібраннями. Свободою слова
громадяни користувались тільки на кухні і пошипки, бо щонайменша
критика існуючого ладу могла призвести до обвинувачення в
антирадянській пропаганді й у зраді Батьківщині.
І все ж до 1991
року Україна ратифікувала ще кілька міжнародних актів: Конвенцію про
ліквідацію всіх форм расової дискримінації (6 квітня 1969 року),
Конвенцію проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що
принижують гідність, видів поводження і покарання (.26 червня 1987
року), Конвенцію про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок (3
вересня 1981 року), та Конвенцію про права дитини (27 вересня 1991
року). Та доля цих важливих правоустановчих документів не відрізнялася
від долі Міжнародної хартії прав людини.
З розвалом Радянського Союзу були зруйновані і правові механізми, які діяли на території колишнього СРСР.
Новітні
процеси в Україні розпочалися з ухваленням „Декларації про державний
суверенітет України”, що була проголосована Верховною Радою України 16
липня 1990 року під завісу „перебудови” в СРСР. Документ декларував
прагнення затвердити суверенітет держави, створити демократичне
суспільство, побудувати правову державу виходячи з потреб забезпечення
прав і свобод людини.
Постановою Верховної Ради УРСР N 56-XII
від 16 липня 1990 року пропонувалося вважати день 16 липня Днем
проголошення незалежності України і щорічно відзначати його як державне
загальнонародне свято України. (Очолював тоді Верховну Раду майбутній
перший президенту України партократ з 20-и літнім стажем Л. Кравчук).
25
грудня 1990 року ( на саме католицьке Різдво), постановою N 581-XII
Верховна Рада зобов‘язала Кабінет Міністрів передбачити у бюджеті
Республіки статтю видатків на зовнішньополітичну та зовнішньоекономічну
діяльність, цитую: «що випливає з наслідків встановлення Українською
РСР безпосередніх відносин з іноземними державами, її участі у
загальноєвропейському процесі, європейських структурах та міжнародних
організаціях; розробити та подати протягом першого кварталу 1991 року
на розгляд Верховної Ради Української РСР проекти законів, що мають
регулювати зовнішньополітичні та зовнішньоекономічні зносини України;
вирішити питання про акредитацію консульських установ іноземних держав
на території Української РСР при Міністерстві закордонних справ УРСР»
та ін.
Колишня партноменклатура поспішала скористатись розвалом
Союзу і заручитись підтримкою Заходу у забезпеченні свого містечкового
панування. Їм при нагоді стали споконвічні мрії українців про
незалежність. В хід пішли гасла про демократію і права людини.
Однак
Захід не поспішав з визнанням незалежності України. Він заявив свою
підтримку тільки після референдуму 1 грудня 1991 року на якому
український народ підтвердив Акт незалежності від 24 серпня 1991 року.
За
п‘ять місяців (серпень –грудень) 1991 року Верховною Радою було
прийнято 44 закони серед яких левова частка припадала на формування
нового державницького апарату та обернення майна СРСР і КПРС на
державну власність. Тільки 5 законів стосувались соціального захисту
населення і ні одного по політичним чи громадянським правам людини.
Як
данина попередньо заявленим політичним деклараціям, 10 грудня 1991 року
в Україні було прийнято закон “Про дію міжнародних договорів на
території України”, в якому, зокрема, підкреслювалось, що укладені і
належним чином ратифіковані Україною міжнародні договори становлять
невід'ємну частину національного законодавства України і застосовуються
у порядку, передбаченому для норм національного законодавства.
Але
нова держава, розбудову якої очолили колишні радянські чиновники і
партократи, отримала в спадок від СРСР законодавчу базу, яка ніяк не
співвідносилася з міжнародними нормами права і колишнє ставлення до
прав людини. За відсутності бодай найменшого впливу з боку
громадянськості на політиків і чиновників окремі з них навіть говорили
про допустимість диктатури в ім’я становлення нової держави. Почали
з’являлися чисельні партії з авторитарними програмами. Демократія знову
стала модним гаслом, засобом здобуття електорату. Насправді ж країна
жила за старими, тоталітарними принципами серед яких не було місця ні
громадянським, ні політичним, ні тепер уже і соціальним правам. За
інерцією, люди робилися залежними від самої держави, яка ціною їх
зубожіння проводила експерименти по виходу з економічної кризи і
входженню в системну кризу, не несучи за це жодної відповідальності.
Замість демократичної держави з верховенством права дедалі чіткіше
виструнчувалась модель олігархічного правління з верховенством свавілля
можновладців. За перетягуванням ковдри влади з Грушевського на Банкову
вищий законодавчий орган держави не мав часу на розробку навіть
Основного закону держави - Конституції ( не говорячи вже, наприклад,
про Цивільний кодекс – основний після Конституції нормативний акт, яким
регулюються відносини між державою і громадянином). Держава п‘ять років
після проголошення Акту незалежності продовжувала жити за «штопаною»
радянською конституцією і 13 років за радянським цивільним кодексом .
На законодавчій пустоши буйно розквітло правове свавілля від якого в
першу чергу страждали люди.
Прийнята, нарешті, в 1996 році
Конституція копіювала положення Міжнародної хартії прав людини.
Конституційні норми навіть текстуально були близькими до
міжнародно-правових актів. Розробники Основного закону України не
приховували, що саме міжнародно-правові акти були настільними книгами
при підготовці Конституції.
Хоча прийнята Конституція
відповідала найвищим світовим стандартам вона народилася на світ не як
плід усвідомлення примату міжнародного права, а як плід зобов‘язань
України перед Радою Європи членом якої вона була з 9 листопада 1995
року.
«Людина, її життя і здоров‘я, честь і гідність,
недоторканість і безпека визначаються в Україні найвищою соціальною
цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і
спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за
свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є
головним обов‘язком держави», - читаємо ми в статті 3 Конституції.
Та
для пересічного українця конституційна норма прямої дії про те, що його
життя є найвищою соціальною цінністю, а держава відповідає перед ним за
свою діяльність, і сьогодні звучить утопічно. Конституційні положення
залишаються голослівною декларацією в першу чергу тому, що органи
законодавчої і центральної виконавчої влади (Верховна Рада України,
президент України, Кабінет міністрів України) довгі роки зволікали
потребою гармонізувати національне законодавство, привести його у
відповідність до Конституції та міжнародних стандартів. Серед законів,
що вимагали першочергового прийняття не були прийняті навіть ті, які
безпосередньо стосувалися діяльності центральних органів влади, а саме:
закон про Президента, про Кабінет Міністрів, про тимчасові спеціальні
та слідчі комісії Верховної Ради, про органи досудового слідства, про
Реґламент Верховної Ради тощо. Більшість цих законів роками блокувалась
президентом Кучмою та його союзниками в парламенті: проект закону «Про
Президента України» було прийнято в другому читанні у 2001 році, і з
того часу його розгляд було зупинено; проект закону «Про Кабінет
Міністрів України» президент Л.Кучма ветував 8 разів, останній раз у
грудні 2002 року; проект закону «Про тимчасові спеціальні та слідчі
комісії Верховної Ради» президент Л.Кучма ветував 5 разів.
Той
факт, що адміністрацією президента було узурповано широкі повноваження,
став наслідком правового вакууму. Відсутність основоположних актів
законодавства давала можливість президенту Кучмі маніпулювати
політичною системою і зловживати конституційними положеннями шляхом їх
тлумачення на користь власних потреб. Захисту від свавілля не мав ніхто
і ніде, бо незалежний за Конституцією суд залежав не тільки від
президента (через систему призначень суддів), не тільки від мін‘юсту
(через систему фінансування у розмірі милостині для убогого), але і від
прокуратури та міліції, що чинили тиск при постановленні судових
рішень. За таких обставин правовий статус людини й громадянина в тому
вигляді, як це передбачено Конституцією, не мав нічого спільного з
реальним станом справ.
Держава, яка породжує в масовому масштабі
життєві драми людей є приреченою. Соціальний вибух в Україні відбувся в
наслідок чергової спроби влади сфальсифікувати результати
президентських виборів 2004 року. Вперше за останні 60 років
український народ постав за свої права і отримав перемогу, довівши свою
політичну і громадянську зрілість. У вирішальну мить в історії нації,
люди обрали свободу, демократію та верховенство права на противагу
корупції та залякуванню.
Керуючись високими очікуваннями,
народженими Помаранчевою революцією, нове керівництво пообіцяло
радикальні політичні, правові, соціальні та економічні реформи і дещо
встигло зробити упродовж 2005 року: з 1 вересня 2005 року набув
чинності новий Цивільно-процесуальний кодекс України; було введено в
дію Кодекс адміністративного судочинства України, що робить можливим
функціонування адміністративних судів; усі слідчі ізолятори було
переведено у відання Державного департаменту виконання покарань;
введено в дію новий Кримінально-виконавчий кодекс України та було
істотно скорочено кількість ув’язнених осіб; у січні 2005 року було
схвалено закон, яким посилюються переслідування катувань та захист прав
затриманих і заарештованих; було знято застереження до частини третьої
статті 5 Європейської конвенції з прав людини; у червні 2005 року було
ухвалено закон, яким зміцнюється державна служба з виконання
некримінальних судових рішень; прийнято закон «Про виконання рішень
Європейського Суду з прав людини»; ухвалено нову концепцію реформи
судоустрою в Україні; припинено раніше поширену практику цензурування
засобів масової інформації та забезпечено свободу слова і свободу
зібрань у країні та ін.
Але хороший старт на сталкерській
дистанції ще не гарантує доброго фінішу.
На жаль, роки перебування при владі нової
державної адміністрації були затьмарені напруженими внутрішніми
конфліктами. Серйозні зіткнення між гілками центральної виконавчої
влади, між виконавчою і законодавчою владою, в середені законодавчої і
виконавчої влади призвели до гострої політичної кризи, до повернення у
державні стуктури старих перевірених кучкізмом кадрів, які сьогодні вже
в повний голос заявляють про нелігетимність нового президента. Владі
знову стало не до конструктивної розбудови демократії. А що ж з правами
людини? Свою думку з цього приводу висловив новий/старий міністр
юстиції пан Лаврінович «Мені здається, що загальна ситуація з правами
людини в Україні є приблизно однаковою протягом усіх років.
Кардинальних змін я не бачу, якщо порівнювати 1995,1998, 2003 чи 2006
рік».
Джерело публікації:
http://maidan.org.ua/static/mai/1165766136.html |
