Будівля Баштанської міської ради після обстрілу російських окупантів
Баштанка – невелике мальовниче містечко на півдні України, центр найбільшого району Миколаївської області. Місто розташоване за 66 км на північний схід від обласного центру, Миколаєва, і за 11 км від залізничної станції Явкине. Чисельність населення станом на 2020 рік становила 12449 жителів.
Історичний шлях
Перша згадка про місто датується 1806 роком. Вважається, що першими заснували поселення на цих землях переселенці з Полтавської та Чернігівської губерній. Це були переважно державні селяни та вільні козаки. Спочатку і до 1928 року поселення носило назву Полтавка, і це, вочевидь, пов’язано з великою кількістю переселенців саме з-під Полтави. Але вже наприкінці 20-х років ХІХ ст. село стало майже виключно військовим поселенням, що входило до Херсонського повіту. Наприкінці ХІХ ст. тут мешкало понад 7 тис. осіб.
Під час громадянської революції на початку ХХ століття на території Полтавки мешканці проявили свій волелюбний козацький дух. 24 серпня 1919 року село захопили денікінці, після чого активні мешканці пішли у підпілля і почали готувати збройне повстання. Повстанський комітет, відновивши владу в селі, 16 вересня 1919 року проголосив Баштанську республіку (за назвою балки, в якій розкинулося село). Бої тривали близько двох місяців, але 19 листопада білогвардійці увірвалися в село і почали звірячі розправи над повстанцями. Ця героїчна сторінка історії населеного пункту написала перші криваві сторінки звитяги нащадків українського козацького роду.
Коли громадянська війна закінчилась, село досить швидко стало на рейки відбудови. 7 лютого 1928 року Полтавка була перейменована на Баштанку, оскільки саме під цією назвою село увійшло в історію революційної боротьби. У травні 1930 року в Баштанці було відкрито кінотеатр, а у 1935 році відбулось відкриття районного Будинку культури ім. Т. Г. Шевченка, де запрацювала районна бібліотека з читальним залом. З 1963 року Баштанка стає селищем міського типу, а вже 11 березня 1987 року Баштанка стала містом районного значення, районним центром найбільшого в області району. Місто постійно розвивалось і вдосконалювалось, аж поки не прийшли росіяни з війною.
Варто зазначити, що баштанці свято бережуть пам’ять про своїх героїчних пращурів, увіковічуючи їх подвиги. Так у 2009 році на Центральному кладовищі було споруджено та урочисто відкрито пам’ятну дошку учасникам буремних революційних подій 1919 року «Від вдячних нащадків з нагоди 90-річчя Баштанської республіки», а на Пагорбі Слави біля районного краєзнавчого музею було відкрито пам’ятну дошку «Дітям війни, які забезпечили міцний тил у 1941-1945 роках та відбудову держави». Кошти на її виготовлення були зібрані районною громадською організацією, що опікується захистом дітей війни. Таке ставлення до своєї історії багато в чому може пояснити героїчні події і 2022 року, бо у жилах корінних баштанківців тече справжня козацька кров.
Перші дні війни
24 лютого мирне аграрне містечко не будили вибухи, і навіть їх відлуння не сягало сонної Баштанки. Місто вибухнуло телефонними дзвінками. Налякані люди телефонували родичам і знайомим, розносячи лише одну звістку — війна. Телефон міського голови Олександра Берегового в ту ніч мабуть задзвонив першим. Він пригадує, як льодяна хвиля накрила його з головою, і, здалось, розкотилась далі, накриваючи собою все місто. Думки летіли з шаленою швидкістю, прокручуючи усі можливі сценарії розвитку подій. Містечко знаходилось достатньо далеко від військових об’єктів, частин і критичних підприємств. Тоді мер, як і всі інші не очікував, що наступ Росії почнеться одночасно з трьох напрямків, півночі, сходу і півдня. До 24 лютого здавалось, що максимальна загроза — це загострення конфлікту на лінії розмежувань України і тимчасово окупованих територій квазіреспублік, ЛНР і ДНР. Але все пішло за іншим планом.
Телефон Олександра в той день не стихав. Люди штурмували міськраду, очікуючи роз’яснення від влади, у військкомат вишикувались довжелезні черги. Мер знав, що зі зброї у них — декілька десятків автоматів і це все на майже 12 тисяч населення. Але дивлячись у очі своїх заступників, друзів і простих громадян, він бачив рішучість, і зрозумів – вистоять. Все буде добре.
Приміщення міської ради миттєво перетворилось на військову комендатуру і гуманітарний штаб одночасно. Добровольців було багато та механізмів їх забезпечення не було, тому небайдужі люди почали зносити до міськради продукти харчування, питну воду, засоби освітлення і обігріву. Територіальна оборона сформувалась майже миттєво. І хоча на всіх зброї не вистачало, люди готові були у будь-який спосіб захищати своє місто — облаштовувати блокпости, бомбосховища, готувати і розвозити їжу, евакуювати бажаючих виїхати в більш безпечні місця. А з лінії фронту надходили тривожні новини — ворог сунув на місто…
Перші дні повномасштабного вторгнення більшість людей не встигали оговтатись від шокуючих новин, не могли прийняти рішення що робити далі, чекали на допомогу і припинення цього жаху. Але першого березня надійшло повідомлення від старости сусіднього села Явкине — колона в декілька сотень техніки під російським ганчір’ям суне у бік Баштанки. Тоді здалось, тривожність зникла, натомість виникла рішучість — втримати місто за будь-яку ціну, не пустити сюди ворога, дати йому достойну відсіч, навіть якщо це буде останній бій в житті кожного з них.
Бій за Баштанку
Дорогою до Баштанки з південного сходу окупанти почували себе як вдома – вони навіть не намагались маскуватись чи їхати пересічною місциною. Колона російської техніки чисельністю близько 300 одиниць їхала українськими дорогами, грабуючи магазини в селах, залякуючи місцевих, і лопочучи своїм татарсько-монголо-русинським суржиком про «асвабаждєніє зємєль рузькіх». До Баштанського району вони не зустріли жодного населеного пункту, де їм би чинили супротив — аграрний південь лиш з ненавистю спостерігав за карколомним вторгненням. Тоді люди ще тільки оговтувались від потрясіння початку війни.
Та на дорозі окупантам трапилось село Явкине. Олександр Коврига, староста села, тут народився і виріс, останні роки працював задля добробуту його мешканців. Дізнавшись про рух колони у їх бік, провів швидку нараду з односельцями, на якій задав лише одне питання: «Що будемо робити?». Зброї в селі не було, військових теж. Односельчани одностайно проголосували за те, щоб вийти назустріч ворогу навіть з порожніми руками і спробувати їх зупинити.
Жінки і діти лишились вдома, більшість з них переховувалась в погребах. Чоловіки віком від 18 до 70 років вийшли на дорогу. Їх було близько сотні, вони мовчки дивились на чорну навалу, яка наближалась з кожною секундою. Колона зупинилась. Мабуть, головний у колоні очікував побачити як їх зустрічають радісні мешканці з квітами і хлібом, натомість зустрівся з тяжкими похмурими поглядами селян. Розмова була недовгою – близько 20 хвилин — і, на перший погляд, марною: окупанти схопились за зброю аби розчистити собі шлях. Беззбройні чоловіки відступили і колона ворожої техніки рушила далі на Баштанку.
Зв’язку тоді в районі вже майже не було, але Олександру Ковризі вдалось передати інформацію про чисельність і особливості колони меру міста. Перша сотня — важка і броньована техніка. Далі — більш легка третя сотня техніки для забезпечення перших у колоні.
Баштанківці узяли зброю до рук. Автомати — це все, що було на той момент. Сміливці з мисливською зброєю доєднались до оборони міста, а ще — молодь з коктейлями молотова. Такий «оборонний комплекс» розташувався вздовж центральних вулиць міста, чекаючи новин з нашвидкоруч зведеного блокпосту на в’їзді в Баштанку. Хлопці тривожно вдивлялись в горизонт, на якому вже проглядались окупанти. Повідомили своїх побратимів і це був їх останній подвиг – усі вони були розстріляні вже в перші хвилини руху колони окупантів баштанківською дорогою.
Як вже згадувалось вище, ні в містечку, ні на його околицях військових розташувань української армії не було, а отже і підкріплення баштанківці не чекали. Вони були сповнені рішучості і люті. Розуміючи, що проти танків з автоматами нічого не вдієш, оборонці міста пропустили перші двісті одиниць броньованої техніки і відкрили вогонь по окупантам лише тоді, коли в місто зайшла колісна техніка. По окупантам стріляли звідусіль – з підвалів і підворітень, з вуличок і вікон будинків. Такої «гарячої» зустрічі російська армія тут не очікувала. Колона зупинила рух і утворився затор. Хтось з загарбників почав тікати, хтось уже був мертвий. Дорога наступу стала і дорогою ганебного відступу — останні з колони повернули на Снігурівку, і мчали не озираючись.
Бій у Баштанці був запеклим. Постійно лунали автоматні черги. Наші і ворожі. Загарбники відкрили вогонь у відповідь, стріляючи навмання. Вантажні автомобілі з боєкомплектом застрягли на головній вулиці. В якийсь момент один із «уралів» загорівся, боєприпаси почали детонувати, руйнуючи все довкола… Місцевим оборонцям через ревіння полум’яного бою вдалось сповістити оборонний штаб області про події, які розгорнулись на вулицях міста, і на підмогу безстрашним захисникам Баштанки направили літаки. Вогонь з неба поставив крапку в цьому пеклі. Місто вистояло. Його вкрили уламки зруйнованих будівель, скла і тисячі боєприпасів: відпрацьованих і цілих. За словами мера Баштанки, в той день тут загинуло 56 російських солдатів, кілька десятків було взято в полон. Територіальна оборона, яка захищала місто, понесла втрати лише на тому першому блокпосту. А в середмісті, здавалось, сама Баштанка прикривала своїх героїв від ворожих куль. Менше пощастило забудові вулиць — руйнування стали болючим доказом героїчної оборони містечка у 2022 році.
Під «вогонь» потрапили будівлі центральної вулиці, пам’ятники і зони відпочинку. Серед них — торгівельний центр, який був мовчазним свідком страшних подій першого березня. Зведений більше сорока років тому, він згорів тоді вщент. Вцілів лише мозаїчний космонавт на фасаді — типова окраса радянських будівель. Але стомлені баштанківці раділи, що стримали ворога, розбили колону і не пустили окупантів в місто, нехай навіть такою ціною. Тоді вони ще не знали, що попереду їх чекають ще багато бомбардувань і обстрілів, як помста за непокору.
Молитовний дім
Мало хто знає, що за цими подіями першого березня уважно спостерігав пастор місцевої євангельської церкви «Жива вода». Віталій Бутучел з перших днів війни відкрив двері свого храму для усіх, хто шукав захисту і допомоги.
Історія молитовного дому йде у 1991 рік, коли Україна здобула незалежність. Тоді була проведена перша євангелізація в Баштанці. З осені почали проводити богослужіння в приватному будинку, згодом – в орендованому Будинку Культури, розпочавши паралельно будівництво власного молитовного будинку, який був відкритий в 1999 році. Сам Віталій Бутучел був одним із перших прихожан храму , і відданим слову Божому, а тому в певний момент заслужив почесну посаду пастора церкви, і працював на ній 15 років. За його спогадами про всі роки служіння, тут вважали слово боже головною зброєю, і керувались принципом «спочатку слово Боже, а потім діло». 24 лютого 2022 року ці принципи докорінно змінились. Пастор зрозумів, що настав час, коли потрібно діяти, і діяти негайно.
Тоді двері храму відкрились для усіх. Вже під час перших обстрілів, до Молитовного дому збіглись люди околишнього району. Тут вони знаходили захист, підтримку, допомогу. Підвальне приміщення слугувало укриттям, а на кухні почали готувати на всіх, хто цього потребував. Більше того, з першого дня керівництво молитовного дому вирішило взяти на себе відповідальність за кожного, хто стоїть на блокпостах, і захищає місто, боронить країну. До цього благодійного процесу долучались усі охочі: мили, чистили, варили, роздавали та розвозили гарячу їжу та напої. Доставка гарячої іжі за умов військового стану не припинялась ні разу, навіть під обстрілами: везли тероборонівцям, людям, які ховались у бомбосховищах міста, у міськраду, там де був гуманітарний штаб і завжди людно – встигали скрізь. Цей обов’язок працівники храму не зняли з себе і понині, продовжуючи виконувати звичну щоденну роботу.
Молитовний дім за ці місяці війни прийняв десятки тисяч біженців, допомагаючи перепочити і організувавши подальшу евакуацію. Про біду прифронтової Баштанки дізнались по всім осередкам церкви «Жива вода» в Україні і за кордоном, і звідусіль сюди потекли гуманітарні грузи. Волонтерський центр у молитовному домі став одним з найбільших у місті. Рішучості волонтерів вистачало і на довколишні села: тим, хто не міг дістатись за допомогою самостійно, отримував її прямо вдома. Віталій першим відчинив двері молитовного дому і для військових Збройних сил України, які прибули в місто 8 березня. У облаштованих кімнатах відпочинку захисники і зараз можуть відпочити, є обладнані пральні і душові. Цей волонтерський християнський центр добре знаний по всій області. Його співробітники продовжують свою діяльність, і досі, годуючи, оберігаючи, допомагаючи…
А тоді, першого березня, Віталій Бутучел попросив усіх спуститись у підвальне приміщення, щоб убезпечити людей від обстрілів. Частина людей молилась – за захисників, за місто, за Україну, за перемогу, – пастор і досі переконаний, що їх молитви допомогли ба штанцям втримати місто. Хтось продовжував і тут, в укритті, чистити овочі на вечерю. Треті бавили дітей… Сам Віталій, переконавшись, що зробив все задля захисту пастви, піднявся на пагорб, з якого добре було видно рух колони. Він пригадує, що коли почався бій, було моторошно, декілька разів він відчув, як повз нього просвистіли кулі. Але відчував, що має бути тут, саме на цьому місті, і спостерігаючи за панікою окупантських військ, холоднокровно передавав інформацію, в якому напрямку намагається тікати ворог і якою кількістю техніки. Коли все стихло, він повернувся в храм, щоб знову творити добро…
Багатостраждальний приватний сектор
Ворог відступив. Залишки колони розтягли по дворам, аби передати Збройним силам України, коли вони увійдуть у місто. Все довкола було всіяне гільзами, уламками, склом, кров’ю і трупами окупантів. Зібравши доказову документальну базу, містяни заходились прибирати вулиці, наводячи лад.
Після бою 1 березня багато хто з місцевих вирішив переїхати в більш безпечні місця. За деякими підрахунками, тоді виїхало до 70% місцевих жителів. Переважно жінки, діти, особи похилого віку.
Попри те, що тероборона Баштанки втримала місто, після 1 березня місто бомбили ще 6 днів поспіль. «Скидали авіабомби, били «Смерчами», «Градами», стріляли з артилерії та мінометів» — пригадують місцеві мешканці.
13 березня вранці було шість «прильотів» на одній вулиці в приватному секторі. Це були авіабомби масою від 250 кілограмів. Руйнування були таким, що дістатись до епіцентру вибухів автомобілем було просто неможливо – земля суціль була всіяна уламками будинків. Стояв густий дим і пилова завіса, висіли обірвані дроти ліній електропередач. Першим місця руйнувань дістався заступник мера Баштанки Олександр Васильєв. Переконавшись, що спецслужби на під’їзді, він заходився евакуювати подалі від цього жаху жінок та дітей. Але ще не встигли люди оговтатись від авіа удару, як почався артилерійний обстріл з систем залпового вогню. Мешканці ховались в погреби разом із рятувальниками та волонтерами, а коли все стихло, роботи продовжились.
На щастя, загиблих тоді не було. Двох поранених доправили до лікарні, а містечком ще й досі переказують історію дідуся, який втратив домівку і лишився неушкодженим. Він саме на дворі чистив картоплю, коли стався вибух, а як обтрусився і повернувся до будинку, то не побачив його, лише руїни… Старий згадує, що наче за мить перенісся у страшну, неможливу паралельну реальність…
Стадіон
Не менш вражаюча історія вцілілого хлопця зі зруйнованого стадіону. Стадіон у Баштанці з самог о початку не був і не міг бути стратегічним об’єктом у військових діях. Його історія починається ще до Другої світової війни, і цінності навіть в рамках державних спортивних майданчиків він не мав. Його любили активні містяни, і неодноразово реставрували відповідно потреб сучасності в рамках оздоровлення молоді і прихильників спорту, тільки і всього. З першого березня містечко піддавалось нещадним ракетним і артилерійським обстрілам. На початку літа засобами масової інформації прокотилась звістка про те, що на стадіоні планують розгорнути польовий госпіталь, для постраждалих, яких привозять з усієї прифронтової області. Сюди планували доправляти легко поранених цивільних, а також надавати невідкладну допомогу населенню. Але польовий госпіталь там ще не був відкритий, як майданчик було знищено російською армією.
На власній шкірі відчув події тієї ночі Іван Возний, молодий учасник територіальної оборони Баштанки. В ту ніч, 7 червня, він знаходився на стадіоні на патрулюванні об’єкту. Всього їх там було четверо: два патрулі по дві особи для забезпечення порядку під час комендантського часу. Іван з напарником, здавши зміну, прилягли відпочити у будівлі, поки інша пара патрулювала спортивний майданчик. За словами Івана, прокинувся він вже від вибуху. Все навколо вмить перетворилось на руїну, пил нав’язливо застилав очі і ніс… Його привалило уламками, дихати ставало все важче, поруч не було нікого… Іван почав втрачати свідомість, коли почув голоси – люди руками розбирали завали. Згодом підтягнулись відповідні служби, швидка допомога, небайдужі волонтери… Івана звільнили, і він лишився майже неушкодженим, якщо не зважати на декілька синців. Його напарник помер на місці. Стадіон повністю зруйнували: по ньому прилетіло 4 «Калібри»… Івана оглянули лікарі, і вже за декілька днів він повернувся до лав територіальної оборони, тільки от на стадіоні з тих пір не бував, каже, завітає після реконструкції, коли Україна переможе…
Лікарня
Ще більше історій неймовірних порятунків у тих ситуаціях, де, здається, вижити неможливо, розповідають лікарі Баштанської районної лікарні. Її історія почалась у 1958 році і до початку війни вона не ставала свідком таких кровопролитних подій, як у 2022 році. Під час військових дій саме ця багатопрофільна лікарня стала опорною — сюди привозили поранених і хворих з усього району.
Лікарі пригадують, як у перший день вторгнення поспішали намалювати на дахах кожної лікарняної будівлі червоні хрести – це мало врятувати лікарню від бомбардувань, відповідно Женевської конвенції… Але це не відвело біди – 19 квітня 2022 року лікарню атакували ворожі ракети. Тоді значної руйнації зазнала поліклініка, серйозно було пошкоджено хірургічний і пологовий корпуси. Всі вікна в інших приміщеннях закладу миттю розсипались, встилаючи палати, операційні, коридори і подвір’я.
Поранених сюди звозили з другого дня війни, але 20 квітня лікарня зачинила свої двері для госпіталізації. Приймальне відділення продовжувало роботу, у невідкладних випадках консультували і перенаправляли в інші заклади області, а весь персонал, волонтери і спецслужби зайнялись ліквідацією наслідків бомбардування.
Два пошкоджені корпуси виявились непридатними для подальшої експлуатації, тому інші відділення довелось потіснити та дещо перепрофілювати. Вже за тиждень більшість корпусів лікарні відновили свою роботу. Безкрилі янголи в медичних масках продовжили лікувати, зашивати, реанімувати і повертати до життя поранених і хворих.
У найважчі дні сюди доставляли до восьми десятків поранених з усієї лінії фронту. Це були військові з передової, цивільні, які отримали поранення внаслідок військової агресії, діти з відірваними кінцівками і пошматованим майбутнім – кривавий конвеєр війни був запущений Російською Федерацією десь там, в Кремлі, а тут, у Баштанці, намагались рятувати і втішати кожного…
Обстріли у Баштанці не припиняються всі місяці війни. Правда, ворог сюди по землі вже не сунув — руські невдахи досі впевнені, що місто обороняв військовий спецназ. Росія мститься здалеку, руйнуючи цивільні об’єкти, інфраструктуру, приватні будинки і кав’ярні. Лікарі, рятувальники, волонтери, влада, тероборонівці продовжують щоденно працювати і це допомагає виживати місту у таких надскладних умовах.
Баштанка не пишається своїми руйнуваннями, але пишається унікальною силою духу, міцністю опору і незламністю, яку виявили її мешканці за воєнних обставин. Своїм прикладом місто надихнуло оборонців багатьох населених пунктів стати сталевою стіною на шляху ворога, зустріти його вогнем, свинцем і козацькою звитягою так, щоб будь-який окупант втікав з волелюбної української землі якнайдалі.
Нині місто понад усе чекає на Велику перемогу, коли вся Україна зітхне з полегшенням, і почне відбудовувати, загоювати свої рани, зводити нові будівлі, розбудовувати ще прекраснішу незалежну і сильну державу.
Стаття з сайту Semantic Corpus –
інформаційна платформа групи українських волонтерів,
метою яких є розвиток свідомого громадянського суспільства
через освітні та культурні проекти, надання правдоподібної
інформації та аналітики, а також залучення експертів.
|
