Спогади про дитинство і юність
Лідія Федорівна народилася у с. Дудніково Ростовської області. Зростала хоч і у важкий післявоєнний час, але у трудолюбивій багатодітній сім’ї, де виховувалося семеро дітей. Працювали багато й важко, разом долали труднощі нелегких буднів. Проте з великою родиною, у котрій панувала повага, злагода й любов, у жінки пов’язані найкращі спогади.
У дитинстві Петру Петровичу довелося сьорбнути немало горя. Він народився в с. Новосергіївка у 1941 році. Батька не пам’ятає, адже з перших днів війни його забрали на фронт, де він невдовзі загинув. Його життя без батька було нелегким.
– Пам’ятаю стареньку хату, криту соломою, – ділиться спогадами Петро Калініченко. – Ми, діти, ганяли горобців. Бо вони наносили шкоду, розбиваючи стріхи. Взуття не було, ходили у саморобних лаптях, виготовлених із телячої шкіри. Було, після висихання так зашкарубнуть, що неможливо і взути. Долівка у хатині, що підперта сволоком, була з глини, зверху притрушена соломою. Їсти хотілося, а не було що. Бігали збирати колоски на полі. За це жорстоко карали: отримували нагайкою від голови колгоспу чи наглядача, аж попруги залишалися на спині. Тож не хочу слухати, коли кажуть, що раніше добре жилося.
Свої спогади чоловік описав у вірші:
Хата, крытая соломой,
в землю вросшая совсем.
Жили мы в такой берлоге,
в пасталах ходили все.
Ели бульбу с огорода,
добавляя лебеду,
Праздником для нас бывало,
мясо сусликов в жиру.
Колоски мы собирали
с пацанами все тогда
И с полей нас прогоняли
батогами, как всегда…
Потім стало ще важче жити П. Калініченку, бо у 10 років втратив і неньку – загинула в результаті нещасного випадку. На виховання його взяла чужа родина, але, напевно, не для того, аби допомогти хлопцю і стати для нього опорою, адже там він зазнавав жорстокого ставлення до себе. Прийомні батьки продавали оковиту і самі її часто вживали. Дитину змушували непосильно працювати. За найменшу провину безжально карали.
Невідомо як склалася б доля, якби не добрі люди. У село, де мешкав хлопець, приїхав Федір Григорович Лось. Він дізнався про невтішну долю Петра, у яку родину він потрапив і, не роздумуючи, вирішив забрати його на виховання, адже своїх дітей не мав. Таким чином, подарував йому шанс на більш достойне життя. І донині П. Калініченко вдячний родині Лось.
Згодом Петро Петрович здобув професію зоотехніка, закінчивши Новополтавський сільськогосподарський технікум, влаштувався на роботу. Після армії, маючи на руках документ дипломованого фахівця, він потрапив на роботу у російське село. Йому довірили дуже відповідальну ділянку у сільському господарстві – завідувати тваринницькою фермою.
Від зустрічі – до весільного рушника
Якою ж була та перша зустріч, що стала вирішальною на шляху до створення сім’ї? 50 років тому Петро побачив Лідію на автобусній зупинці, коли їхав на роботу.
– Пам’ятаю, мою увагу привернула гарна, молода дівчина у нарядній блакитній сукні з високою укладкою на голові і невеличким ридикюлем в руках, що чекала автобус, – згадує Петро Петрович. Неподалік від зупинки після важкої роботи на полі відпочивали жінки. Я підійшов до них, привітався та й питаю: «А чия це така наречена гарна, ваша?» Мені відповіли: «Наша». Зав’язалась розмова. Обмінявшись з жінками потрібною інформацією і жартами, я попрямував далі. Проте ця дівчина не виходила у мене з голови. Тож виношував план як її зустріти, щоб познайомитися поближче і поговорити.
Інтуїція впевненого, вольового й рішучого молодого хлопця, якому на той час було 29 років, спрацювала. Повертаючись з роботи, він знову побачив Лідію там, де й очікував, біля автобусної зупинки. Підійшов. Поговорили. Йому вистачило й кількох хвилин, щоб зрозуміти: перед ним саме та, з якою він хоче пов’язати все своє життя. Тому через три тижні після знайомства повідомив тендітній юній дівчині про свої наміри, запропонувавши стати його дружиною. Хотіли подати заяву й розписатися відразу. Але довелося чекати місяць, як того вимагали правила. Батьки все запитували доньку чи не поспішає, адже ще мало знає Петра. Але рішення Лідії було невідворотним. Вона не сумнівалась у своєму обранцеві й остаточно вирішила пов’язати з ним свою долю.
Наречений був видний, ввічливий, розсудливий. Мав освіту, працював на відповідальній посаді, не вживав алкоголь, адже багато хто тоді захоплювався оковитою. Проте й Лідія нічим не поступалася, бо ж мала неабиякий авторитет, працюючи на Ворошиловградській взуттєвій фабриці. Працедавці ніяк не хотіли відпускати трудолюбиву молоду дівчину, яка дуже добре зарекомендувала себе на виробництві, була передовиком. Тому, коли наречені прийшли забирати документи, на підприємстві довго вмовляли залишитися в місті, обіцяли влаштувати на роботу й Петра, забезпечити їх двокімнатною квартирою. Але, не встоявши перед наполегливістю молодої пари, віддали документи.
Згодом Лідія влаштувалася експедитором у Сільпо, далі працювала кухарем у їдальні системи громадського харчування. Петро – зоотехніком у колгоспі.
Повернення в Україну
Життя тривало, щасливе молоде подружжя з оптимізмом будувало своє сімейне гніздечко, згодом чекали первістка. Але тоді їм не судилося стати щасливими батьками.
Дівчинка, не встигши порадувати своєю появою на світ молодих батьків, померла. Тому з часом, оговтавшись від втрати, чекали на другу дитину. Безмежно раділи народженню двох синочків – спочатку старшого Юрія, а потім молодшого Олександра.
В Україну потрапили неочікувано, бо отримали листа від прийомних батьків Петра, у якому сповіщалося про важку хворобу Федора Григоровича.
Таким чином, попри благання батька Ліди не їхати в Україну, опинилися на малій батьківщині родини Калініченків. До Росії вже не повернулися. У 1977 році придбали будинок у с. Лоцкине, влаштувалися на роботу. Лідія Федорівна працювала кухарем, а Петро Петрович – за спеціальністю. У подальшому 15 років пропрацював охоронником на Миколаївських суднобудівних заводах-гігантах.
Піклуючись про достаток, тримали велике господарство. Було все – корови, поросята, різна птиця. Невтомно працювали, ростили й виховували дітей, мріяли про їхню щасливу долю.
– Не помітили, як швидко пролетіли роки, – мовить Лідія Федорівна. – Але є про що згадати, про що дітям та онукам розповісти, бо ж намагалися жити достойно, як навчали нас старші. На все життя запам’ятала слова своєї мудрої бабусі Галини, яка говорила нам: «Як ми з дідом добре прожили, так і ви повинні прожити – в повазі один до одного й розумінні».
– По-всякому бувало, але вміли пробачати, – додає Петро Петрович, – це важлива складова для міцних відносин. Десь змовчати треба, десь зробити вигляд, що все добре – ось і весь секрет. Зізнаюся, зі мною було ой як не просто, бо характер маю запальний. Дружині ж характерні поступливість, велике терпіння і дуже цінна риса – вона завжди вміла пробачати, ніколи не була злопам’ятною. Безмежно вдячний їй за це.
Як бачите, життєвий шлях сім’ї Калініченків не був легким, довелося долати безліч труднощів, але побутова невлаштованість, негаразди й випробування тільки загартували їх. Петро Петрович і Лідія Федорівна дбайливо збудували потужну і ґрунтовну фортецю – сім’ю, що стала надійним тилом для двох синів-соколів. Сьогодні діти визначилися в житті, обрали професії, створили сім’ї, працюють, ощасливили дідуся з бабусею народженням онуків. У Юрія три красуні донечки – Валерія, Єлизавета і Софія; у Олександра – син Максим. Розглядаючи фотографії з сімейного архіву, із захопленням і любов’ю поважні ювіляри розповідали про дітей та онуків, про їхні здібності й уподобання, бо ж є ким гордитися.
Сьогодні кожен з подружжя має свої обов’язки. «З господарства залишився один пес», – посміхаючись, пояснює Петро Петрович. – «Роки важкої праці підкосили здоров’я – у Ліди сильно болять ноги, а мені позаминулого року довелося пережити інсульт. Тож жінка займається городиною, а я отримую натхнення від саду».
Шановні ювіляри! Вітаємо вас із золотою річницею, що святкуватимете незабаром! Нехай у вашому затишному будинку царює міцна й безмежна любов. Нехай вас чекають нові радості, тихе сімейне щастя, затишні дні без турбот і суєти. Будьте завжди здорові й молоді душею!
Запрошуємо переглянути статтю про:
