 Сонечко встає, і в росі трава,
Біля школи в нас зацвітають квіти.
Вчителько моя, зоре світова…
Ці рядки вічної пісні про вчительку кожному малюють образ свого вчителя, найпершого, найкращого, того, хто залишив у серці слід, допоміг знайти себе, відростив крила для польоту.
Той, хто обирає професію вчителя, обирає стиль життя. І не кожному дано сили, мужності, таланту, терпіння залишатися в професії, бути вчителем, наставником не лише для учнів, а й для колег.
Це рядки улюбленої пісні Світлани Володимирівни Таранкової, директора Плющівської школи. І в цій пісні все її життя. І стежка, одна-єдина, якою вона ось уже 46 років іде до школи рано-вранці, і купка зошитів на столі, і суцвіття каштанів, і запах липи, і затінок горіхів, і зима, і літо, і весна, і осінь. Усе життя в одній-єдиній школі. А почалося все так.
Далекого 1974 року приїхала у Плющівку випускниця Ново-бузького педучилища Світлана Іванова. Невеличка на зріст, тендітна, зі смаком одягнена, з вогником в очах, жвава, привітна, ще й з Червоним дипломом на руках. Село не відразу сподобалось їй, дуже відрізнялося від рідної Єрмолівки. І дерев не густо, і квітів мало біля дворів, і земля не така родюча, піски та глина. Школа маленька…
А от люди напрочуд добрі, привітні, прийняли, як рідну. Думалось, не надовго тут залишитись, а вийшло на все життя. Невдовзі і долю свою зустріла. 20 вересня, через рік, відгуляли весілля. Символічна дата виявилась, адже саме в цей день відкрила свої двері новозбудована Плющівська школа. З того часу ці дві величини – сім’я і школа – стали її орієнтирами і двома берегами, між якими вона розривалася, біля яких черпала силу, долала втому, шукала розраду.
 Опубліковано у "Голосі Баштанщини" №91-92 від 31 жовтня 2020 року.
Долею написано було цій жінці творить історію Плющівської школи. У 24 роки з легкої руки В.П. Щелінського Світлана Володимирівна стає завучем. До цього часу з вдячністю і любов’ю згадує своїх колег і наставників, які за віком були набагато старші від неї, але вірили, допомагали і підтримували. І це додавало сили для польоту.
У 32 Світлана Таранкова очолює школу і дотепер є її незмінним директором. Усього було за цей час: і важкі 90-ті, коли не виплачували зарплати вчителям і треба було втримати колектив, і зруйнований від буревію дах, і сніг на підвіконнях, тому що віконні рами ледь трималися, і система опалення, яку потрібно було негайно замінити, і топкова, і ще багато-багато проблем, що накочувались і вимагали швидкого рішення. І Світлана Володимирівна як справжній господар, далекоглядний, мудрий, відповідальний, крок за кроком вирішувала ці нежіночі проблеми. Що допомагало? Перш за все характер, внутрішня сила, бажання довести справу до кінця, тримати марку Плющівської школи, а ще харизма жінки-управлінця, яка вміє працювати і гуртувати довкола себе інших, ну і звичайно, підтримка колективу, допомога районної і місцевої влади.
Тепер Плющівська школа сяє. Кожен, хто заходить сюди вперше, дивується, що в селі може бути такий заклад: сучасний, комфортний, зі смаком облаштовані коридори, їдальня, спортивна зала, кімната відпочинку, актова зала, навчальні кабінети, оснащені новітніми мультимедійними дошками, у кожного педагога – комп’ютер чи ноутбук. Багато що придбано від реалізації проєктів різних рівнів, які писала сама Світлана Володимирівна і надихала на їх створення колег, гуртувала односельчан підтримати, бо школа – це наші діти, а отже, і майбутнє. Нелегко йти попереду, але сила авторитету цієї жінки, переконливість, інтелігентність, уміння знайти потрібне слово завжди брали верх.
Життя часто ставило перед Світланою Володимирівною вибір – їй пропонували посади різних рівнів, але вона «…вибрала долю собі сама», залишилася вчителькою. І це не жертовність, як часто пишуть про професію вчителя, а щастя людини знай-ти себе в улюбленій справі за покликом серця. Бо не уявляла свого життя без допитливих дитячих очей, дзвоників, уроків літератури, на яких вона, читаючи твори світових геніїв, і сміється, і плаче разом зі своїми учнями, шукає істину, допомагає пізнати життя і повірити у добро. І їй учні віддячують любов’ю до літератури, щорічними перемогами на олімпіадах районних і обласних рівнів. Школа пишається своїми медалістами, які продовжують навчання у різних закладах, служать у лавах Збройних Сил України, працюють, захищають кордони Батьківщини. Село живе, бо в ньому живе школа.
1 листопада Світлана Володимирівна прийматиме вітання з нагоди свого прекрасного ювілею. З рання до вечора з різних куточків у її телефоні звучатимуть слова вдячності, найщиріші побажання, буде море квітів, особливо хризантем, бо це її квіти, може, букетик запізнілих чорнобривців, бо це теж її квіти, що пахнуть дитинством і рідною хатою, будуть, звичайно ж, і сльози радості від того, що життя вдалося, бо є прекрасна родина, є онуки, є друзі, колеги, є справи, якими можна пишатися, і завтра знову на уроки тією ж стежкою у клас…
Запрошуємо переглянути:
|
