|
Редакція «Голосу Баштанщини» продовжує знайомити вас, шановні читачі, з невідомими або ж незаслужено забутими сторінками історії рідного краю. Сьогодні мова йтиме про козацтво, що було на території сучасних Христофорівської та Кашперо-Миколаївської сільських рад.
 Козацька доба − частина героїчного минулого українського народу. У чому ж полягає такий жвавий інтерес до козаків? Чому ж ми, українці, пишаємося ними на весь світ?
Унікальність нашої історії і нашого народу полягає в тому, що в козацтві виявився творчий і
волелюбний дух наших предків. Кожен в Україні чув про козаків. Козак у нашій уяві − це звитяжний воїн, який не розлучається з шаблею, захисник Вітчизни, оборонець прав і віри, звичаїв та гідності кожного, хто живе під небом України. Про них написано багато наукових книжок, цікавих романів, знято чимало фільмів. Про наш козацький рід і його ватажків говориться в урочистій пісні нашої держави − гімні України. А про малого хлопця і дорослого парубка, який вміє відстояти свою честь і захистити слабшого, старого, жінку, у нас кажуть: справжній козак. І в це слово вкладають розуміння найбільших чеснот нашого народу.
Протягом кількох століть українські козаки стерегли кордони, воювали, захищаючи не лише
власні інтереси, а й інтереси інших країн: козацькі загони були бажаною підмогою і в польському, і у французькому військах. Воювали на суші і на морі. Про славетні бої і походи козаків, про їх сміливість, відвагу й винахідливість ходять легенди. Козаки були неперевершеними майстрами військової справи свого часу. Прославили козацтво хоробрі, талановиті ватажки, серед яких був Захарій Олексійович ЧЕПІГА, який звеличував наш південний край.
Захарій Олексійович Чепіга (Куліш) належить до числа найбільш видатних і колоритних представників Чорноморського козацтва кінця XVIII століття. Від рядового запорізького козака до отамана Чорноморського козачого війська, генерал-майора − таке його службове зростання більш ніж за сорок років. Нехай і не швидка, але все-таки блискуча кар'єра! З ім'ям З. А. Чепіги пов'язані багато доленосних подій для Чорноморського козацького війська.
Його ім’я не раз згадується в літописі нашого краю й України. Він один із організаторів Чорноморського козацького війська, що утворилося на берегах річок Інгулу, Громоклеї та Південно-Бузького лиману, який упадає в Чорне море.
Запрошуємо переглянути:
Останій кошовий отаман Чорноморського козацького війська Захарій Олексійович Чепіга − українець за походженням. Народився в 1726 році, помер 14 січня 1797 р. Метричних даних про точне місце народження, день народження отамана, його соціальний статус не збереглося.
Захарій Чепіга в чині капітана служив у 1777 році в конвої генерал-поручика князя Прозоровського. За відомостями перших істориків Чорноморії Я. Р. Кухаренко та А. М. Туренко, останні роки до чергової російсько-турецької війни (1787−1791 рр.) капітан Чепіга перебував у відставці і проживав на Херсонщині, де в нього був маєток при урочищі Громоклея, йому належало село Любарка «з людьми, скотарством, вівчарським та бджолярськими невеликими заводами». Своїм селянам отаман весь час обіцяв відпустити їх на волю, але так цього і не зробив.
Бугогардівська козацька паланка займала степи між лівим берегом Бугу і правим Інгульця з одного боку та рікою Дніпром і новосербським кордоном з другого. Вона містилася в нинішніх Єлизаветградському й Олександрійському повітах Херсонської губернії. Крім того, були зимівники в Соколах, Вербовому, Балацькому Херсонського повіту, Херсонської губернії (нині село Христофорівка, Баштанського р-ну), Мигії, Корабельному, Вовковому, Харсютиному й Громоклія, поселенні Любарка (нині Баштанський р-н).
Кладовище часів козацької доби за селом Христофорівка
У селі Христофорівка до теперішнього часу збереглися могильні хрести на старому козацькому цвинтарі. На одному із них стоїть напис 1620 р. На цьому кладовищі похоронений і засновник цього села, яке стане після 1860 року волосним містечком (Балацівська волость), колишній сотник козацького Запорізького війська Андрій Балацький, який одним із перших вступив до Чорноморського козацького війська.
Коли в 1787 році генерал-губернатор Новоросійського краю князь Григорій Потьомкін вдруге звернувся до колишніх січовиків із закликом зібратися на раду − на цей раз у Єлизаветграді (Кіровоград), щоб сформувати велике козацьке військо, вірне імператриці, одним з перших відгукнувся на цю пропозицію Захарій Чепіга разом із колишніми Запорізькими козаками, які мешкали на берегах річок Інгулу і Громоклія. У Миколаївській церкві, що знаходилася на території теперішнього села Кашперо-Миколаївка, Баштанського району, Миколаївської області, на правому березі річки Громоклея освячувалися прапори та полковничі козацькі перначі А. Головатого та З. Чепіги. Козаки приймали присягу, готуючись до війни, яку оголосила Османська імперія Росії у 1787 році. «Князь таврійський» Григорій Потьомкін спеціальним розпорядженням наказував набирати на новостворений російський Чорноморський флот моряків із козаків і селян Південної України. Після ліквідації Січі російський уряд, бажаючи заручитися лояльністю козацьких старшин, наділяв їх землями, привласнював армійські чини і брав на державну службу. Таким чином Захарій Чепіга став власником с. Любарка, Херсонського повіту (нині ці землі належать Кашперо-Миколаївській сільській раді, Баштанського району).
7 вересня 1787 року розпочалася чергова російсько-турецька війна, у якій запорожці, як і в минулих війнах, мали бути авангардом російської армії. Трагедія їх полягала в тому, що тепер вони мали битися, окрім турецького флоту, ще й із запорожцями-задунайцями, які входили до складу турецьких військ. У вересні 1787 року основні бої між турками і російсько-українською армією розгорілися поблизу фортеці Кінбурн, на Кінбурнській косі і в прилеглих степах. Там і прийняв бойове хрещення кавалерійській полк полковника Чепіги. Бився він хоробро і показував приклади сміливості і відваги своїм підлеглим козакам. Після першого його військового успіху козаки почали ставитися до свого козацького ватажка з особливою повагою.
Під командуванням отамана Захарія Чепіги чорноморські козаки першими розпочали застосовувати методи диверсійної роботи під час взяття турецької фортеці. Під його командуванням спалювалися та підривалися ворожі військові склади, бралися в полон турецькі військові, від яких козаки отримували необхідну інформацію. Сучасники запам'ятали його, як кремезного козака, великої фізичної сили та вдачі характерника. Він володів дивовижним військовим «везінням», котре не раз вражало козаків. У бою він здійснював такі подвиги і поводився так, нібито був заворожений від кулі і шаблі, або й взагалі виявлявся непомітним для ворога.
У 1788 році Чепіга на чолі Чорноморського козацького війська першим подолав захисну стіну турецької фортеці міста Очакова, за що його роду надали дворянське звання. Уже в першій битві − за Очаків − Захар Чепіга прославив своє ім'я не тільки як офіцер, кошовий отаман, але і як воїн.
Його військо займало позиції з боку Хаджибея (сучасної Одеси).
Щоб подолати опір Очаківського гарнізону, треба було позбавити його продовольства. У полонених Чепіга дізнався, що основні запаси турок зберігаються на складах Хаджибея, звідки продукти морем доставляють до Очакова. 7 листопада 1788 року з декількома козаками-добровольцями він пробрався до Хаджибея, де спалив продовольчі склади. За кілька днів до того, пробравшись в Очаків, він спалив склади з ворожим військовим одягом.
У грудні 1790 року козаки Чорноморського війська показали ні з чим незрівнянну сміливість,
мужність при штурмі Ізмаїла. Особистий військовий хист у цій військовій операції проявив отаман Захарій Чепіга. Катерина Велика подарувала Захарію Чепізі «всипану дорогоцінним камінням шаблю». У цій битві він був важко поранений і заліковував рани в Любарці. Захарій Чепіга за турецьку кампанію був проведений у чин бригадира армії і нагороджений орденом святого Георгія і святого Володимира. За заслуги козаків перед імперією Катерина II подарувала Війську Чорноморському турецькі землі між Бугом і Дністром, а також Кінбурнську косу з лиманами й озерами, де Чепіга створив кілька паланок, кожна з яких мала виставляти для бойового походу полк. Називалися вони за місцем розташування: Кінбурнська, Таманська, Березанська, Подністровська. А ставка отамана перебувала в селі Слободзеї (поблизу Тирасполя, Молдова).
Після перемоги і закінчення турецької війни російський уряд прийняв рішення про переселення козаків Чорноморського козацького війська на Кубань для охорони нових південних кордонів Росії. Захарій Чепіга взяв активну участь в організації переселення козаків на Кубань. Козаки сподівалися, що вірною службою і боротьбою проти спільного ворога можна заслужити в колонізаторів право вільно жити на рідній землі. Замість цього частину козаків фактично депортували за межі України − на Кубань. Хоча ще в 1790 році фаворит цариці Григорій Потьомкін від її імені обіцяв чорноморським козакам за бойові подвиги землі між Південним Бугом і Дністром до Чорного моря.
Українським козакам, які своєю кров'ю відвоювали нові землі в Туреччини, місця на рідній землі не знайшлося. Імперії не були потрібні ніякі українці, вона прагнула використати їх у війнах, як «гарматне м'ясо», захопити та колонізувати південні землі, у тому числі одвічні козацькі.
Кошовому отаману Захарію Чепізі довелося повоювати ще і в Європі. Влітку 1794 році йому було наказано з двома кінними козачими полками прибути до Польщі і допомогти росіянам втихомирити повсталих поляків.
І хоча ніякого бажання воювати проти поляків кубанці не мали, у них і свого кавказького лопоту вистачало, але нічого не вдієш: змушений був наш кошовий отаман демонструвати свій військовий талант і при штурмі Варшави та інших польських міст, у різних дрібних баталіях. Захарію Чепізі був наданий військовий чин генерал-майора. Останнім подвигом отамана Чепіги на військовій службі був штурм варшавського передмістя Праги, де він знову водив козацькі полки до перемоги над ворогом і тим здобув собі честь, а чорноморському війську – славу. За військові відзнаки при штурмі Праги генерал Чепіга був нагороджений орденом Святого Володимира ІІ ступеня, отримав Золотий Польський Хрест.
14 січня 1797 року Захарій Чепіга помер. Труну отамана везли на колісниці, запряженій шістьма вороними кіньми, по обидва боки його йшли по шестеро старшин із запаленими свічками, спереду несли кришку із хрестоподібно покладеними на неї двома шаблями, подарованими царицею Катериною II й князем Потьомкіним. Поруч вели двох улюблених верхових коней Чепіги й на подушечках із зеленого сукна несли його нагороди. Усі військові регалії супроводжували кошового отамана в останню путь. Дванадцять разів процесія зупинялася i дванадцять разів військовий священик читав Євангеліє, після чого пiшi й кiннi козаки палили зі зброї, а пушкар стріляв із гармати. Так закінчилася славетна історія життя хороброго воїна, кошового отамана, неординарної особистості. Слава про волелюбних, українських предків, несхитної волі славних козаків живе і донині. Багато хто з нас і сьогодні носять козацькі прізвища та не знають про це. Через козацтво ми всі творили нашу історію, і кожен з нас не тільки причетний, а й відповідальний за неї.
Тетяна ГРИНЕНКО,
директор КУ «Баштанський РСЦОЗО»
Опубліковано в районній газеті "Голос Баштанщини"
№9-10 (10442) від 4 лютого 2016 року
|
