|
Поголів’я великої рогатої худоби у приватних сільських господарствах невпинно зменшується. Головна причина – висока вартість утримання. Нинішнього року додалася ще одна проблема не на користь господарникам – скудні пасовища. Все через недостатню вологість ґрунту. Де ж їй взятися, якщо зима була без снігу? Та й весна особливо не радувала дощами.
Журналіст районної газети побувала в одному з сіл Баштанщини, щоб на прикладах з життя з’ясувати наскільки критичною є ситуація з розведенням ВРХ у нашому районі та які головні причини її виникнення. Про все як є, без ніяких прикрас, розкажуть самі сільські жителі. Цього разу спілкуємося з плющівцями.
«Треба, щоб наші слова дійшли до керівництва країни»
– У нас опустилися руки, – говорить перша співрозмовниця (ім’я та прізвище вказувати не захотіла), – якщо останні два роки тих, хто тримав телят, держава підтримувала, то сьогодні про них забули. Все-таки кошти, які платили за молодняк, допомагали й стимулювали людей їх вирощувати. Корми завжди були дорогі, а в цьому році будуть ще дорожчі, бо косити на плавнях нема чого. Хіба що дощик пройде та змінить незавидне становище. Рік-два, і люди взагалі не будуть тримати скот. Вже багато плющівців позбулися великого господарства.
Треба, щоб наші слова дійшли до керівництва країни й вони подумали за розвиток тваринництва і за майбутнє українського села. Бо скоро в ньому не буде нічого. Ми то виростимо собі якусь курочку, качечку, триматимемо корівку для себе, а що будуть їсти в містах? Оте на хімії. Подивіться, яке здоров’я сьогодні в людей, бо споживають не натуральні продукти, а зроблені з якихось домішок.
«Заробили собі «здоров’я» на старість, а тепер лікуємось»
Володимир Шило:
– Ми з дружиною все життя тримали велике господарство: багато корів, телят, вирощували бичків, різну птицю. Трудилися зрання й до ночі, аж згадувати страшно. А тепер споживаємо плоди нашої важкої праці, заробивши собі на старість «здоров’я». Два роки тому ми позбулися всього, але запізно – у дружини великі проблеми з суглобами ніг, а в мене з хребтом.
«Тримаємо корову тільки для потреб сім’ї, бо заради прибутку велику рогату худобу держати сьогодні не вигідно»
Валентина Чумаченко:
– У нашій сім’ї всі люблять молоко, тому тримаємо одну корівку тільки для себе, адже за молоко сьогодні мало платять, а собівартість його велика, тому для прибутку корову тримати невигідно. Минулого року сіно продавали по 40 грн за тюк, а в цьому році його взагалі немає. Тому, більш за все, буде ще дорожче. На нашій вулиці, у порівнянні з минулим роком, поголів’я зменшилося втричі. Більшість, хоч і не вигідно, тримають тільки для себе, бо молочна продукція, що пропонують переробники, бажає бути кращою, тому купувати в магазині люди не хочуть. Виникає запитання: з чого вона виробляється? Одного разу я захотіла зробити домашню ряжанку, але на той момент не мала домашніх вершків. Мусила купити пачку сметани в магазині. Ряжанка вийшла, але якась дивна на вигляд, тягуча, неначе з клеєм. Це ж не нормально. Зрозуміло, що у сметані якісь не натуральні домішки, бо з домашньої молочної продукції ряжанка виходить зовсім не така.
«Люди тримають скотину від безвиході, скоро село зовсім залишиться без корів»
Вікторія Данилюк:
– Я продала корів, бо чоловік почав їздити за кордон на заробітки, а мені самій вправлятися з таким господарством важко. Та й не по кишені нині купити сіно. Проте корову тримали змолоду, понад 25 років. Як тільки вийшла заміж, свекруха привела нам її у двір. Ми тоді не дуже й хотіли її тримати, однак потім звикли, вже й не могли без неї. Сьогодні селянам живеться дуже важко, бо їхню копітку працю знецінено. Тому, на жаль, скоро корова в селі буде рідкістю, її занесуть до Червоної книги, як зникаючий вид. Плющівці, які не мають роботи, тримають корів не тому, що отримують від них великий прибуток, а від безвиході.
«Сама дивуюся, як я справляюсь. Дуже важко. Напевно, корів помалу збуватиму»
Марія Греку:
– Вже 20 років як тримаю декілька корів, але останнім часом часто замислююсь над тим, щоб їх позбутися, бо утримувати важко. Та й здоров’я вже немає. У додаток я ще і птицю тримаю, і город обробляю. Поки що молоко здаю заготівельнику, але скорше за звичкою, аніж заради вигоди, бо платять за нього дуже мало – 4,20 грн за літр. Чоловік їздить на роботу, тому майже все на мої руки, допомагає мені тільки тоді, коли вдома. Тож сама дивуюся, як справляюся з таким господарством. О п’ятій ранку я вже на ногах, бо корівка вимагає до себе уваги, треба не тільки подоїти, але й прибрати в корівнику, вивезти гній. Влітку трохи легше, бо худоба цілий день знаходиться на пасовищі, а взимку, коли весь час стоїть на прив’язі, доводиться вивозити по кілька тачок гною вранці і ввечері.
Трохи вигідно продавати молочку на базарі. У кого є така можливість, то так і роблять. Однак це теж нелегко. Спробуй потягати оті каструлі, відра, сумки.
«Інколи я відпочиваю лише одну годину на добу, особливо, коли їдемо на ринок»
 Оксана Єфремова:
– Зараз у нашому з чоловіком приватному господарстві більше десяти тварин: корови й бички. Молоко ми не здаємо, переробляємо на сливку, сир, бринзу. Вже дев’ять років поспіль їздимо в Миколаїв і продаємо. Сир знежирений пропонуємо по
50 грн, вершки – 60 грн, молоко – 15 грн. Люди в місті кажуть, що це дорого. Їх можна зрозуміти. Але й нам ця продукція дістається не даром. Цей «бізнес» дає хоч і невеликий, але прибуток, інакше ми б таке господарство не тримали. Проте буває по-різному. Іноді торгівля ніяка, привозимо багато продукції додому, а буває продаємо все до грама. Допомагає те, що маємо своїх клієнтів, які замовляють необхідне й чекають нашого приїзду. А от заготівельникам здавати невигідно.
Ми, коли не мали можливості їздити на ринок, здавали молоко від чотирьох корів. Однак грошей не вистачало. Були такі моменти, що не мали навіть хліба за що купити, хвилювалася чим сім’ю нагодувати. Страшно згадувати. Тоді й вирішили зі Славою возити продукцію на ринок. Щоб купити сепаратор, бо без нього ніяк не можна, здали невеликого бичка. Пам’ятаю перший заробіток на ринку – 800 грн. За ці кошти заправили паливом машину, дітям всього накупили, ще й додому привезли гроші. Ви не уявляєте, яке це було щастя!
 Зараз є якась стабільність. Однак працюємо на межі сил, тому головне, щоб здоров’я не підводило, бо вже трохи його підірвали. Щодня графік роботи напружений. Підйом о п’ятій ранку, доїмо корів, переробляємо молоко, по обіді й вечором так само. Спати лягаємо десь у 2-3 години ночі. І так щодня. Інколи я сплю й по одній годині на добу, особливо, коли їдемо на ринок.
Поки літо, корови на пасовищі, але зараз вже треба думати де взяти сіна на зиму. Ми у спілці власників корів, щороку платимо внески по 165 грн за одну скотину. Тому за сіно, що заготовлюється на ділянці, відведеній під пасовище й сінокосіння, платимо менше. Однак у цьому році буде дорожче. Не було дощу – немає й трави. Про фураж тільки мріємо, бо якщо його додавати худобі в раціон, не будемо мати прибутку.У минулому році ми тримали багато телят. Держава давала дотацію і був сенс їх ростити, а зараз вигоди ніякої, адже, щоб протягом двох місяців випоїти одне теля, треба використати мінімум 360 літрів молока. Це дуже багато.
Ось так ми живемо. Старша донька каже: «Продавайте все і приїжджайте до нас у Воскресенськ». А я їй відповідаю: «Якщо з коровами заберете – приїдемо». Страшно залишатися без цього важкого хліба, але в селі більше нічим і не заробиш. Тож як би складно не було, знаходимо час на відпочинок, відновлюємо сили – і знову до праці. А що робити, іншого виходу поки що не бачимо.
(На світлинах: Вячеслав, Оксана і Ніколєтта Єфремові)
«Де це бачено, щоб наше «біле золото» коштувало так мало»
 Ольга Котелюх:– Раніше у нашому господарстві було десять корів. Зараз дві, третя – теличка. Але вже не хочемо тримати й цих, бо молоко здаємо за безцінь. Де це бачено, щоб таке багатство – наше «біле золото», коштувало так мало. Колись ми переробляли й возили на ринок, але зараз не маємо такої можливості, вже восьмий десяток розміняли з чоловіком. За дві неділі з двох корівок отримуємо трохи більше тисячі. І тому раді, бо що тієї пенсії. Однак бачимо, що дохід від молока не покриває витрати, тому вже нічого й не хочемо. Та й сил вже немає, скоро не будемо тримати зовсім.
(Іван Котелюх)
«У цьому році постане питання – чим годувати худобу»
Тетяна Верба:
Сьогодні тримаю одну корову, а раніше, у позаминулому році, тримала чотири, молоко здавала. Вигоди з цього всього немає ніякої. Руки опускаються. Як далі буде – покаже час, бо й сіно в цьому році буде дороге. Отже постане питання чим годувати худобу.
«У минулому році в стаді нараховувалося 148 корів, сьогодні – 110»
 Петро Лисюк, пастух:Роботи в селі немає, то вже третій рік наймаюся й пасу корів. Важко, але вже звик. Візьму з собою торбину з їжею й водою, водонепроникний плащ, на випадок дощу – і до роботи. До перепадів температури вже призвичаївся. Череду починаю збирати о 6 ранку, приганяю о 19.30. У минулому році випасав аж до 31 грудня, адже зима була тепла, а позаминулого року – до листопада, бо почалися дощі, холоднеча.
Цьогоріч сезон випасу розпочався у квітні. А коли закінчиться – залежить від погоди. Сьогодні у стаді 110 голів ВРХ, у минулому році нараховувалось 148, а ще раніше було більше 200. Тож є побоювання, що й надалі зменшуватиметься.
«Цьогоріч люди здають молока на 700-800 л менше, ніж минулого року»
Надія Прокопчук, заготівельник молока.
Я дуже люблю своє село, тому боляче дивитися як воно старіє, як порожніють і розвалюються хати, заростають бур’янами колись прекрасні обійстя. Молодь виїжджає, залишаються люди старшого покоління. Тому це також впливає на скорочення поголів’я ВРХ. Загалом по селу, де є два стада, у порівнянні з минулим роком стало менше приблизно на 100 голів. Відповідно зменшилися й надої. Щодня на прийомку сьогодні здається на 700-800 л менше ніж минулого року. Одна з причин – невелика вартість молока. Якщо жирність молока складає 3.4%, воно коштує 4.20 грн, а якщо менше – то й ще дешевше. Шкода людей, але від нас нічого не залежить.
Надія ПРОКОПЧУК приймає молоко в Оксани ЛИТВИНЕНКО
Таїсія Обоян
----------------------------
Джерело публікації:
https://gazeta-bashtanka.blogspot.com/2021/12/blog-post_43.html |
