Уже десять років в Україні триває війна. Боронити свою рідну землю від агресії росії, щоб дати своїм дітям майбутнє у вільній та незалежній країні, на війну пішли сотні чоловіків та жінок.
Незалежно від віку та військового досвіду, звичайні люди, які в мирному житті були вчителями, електриками, водіями, працівниками культури, виносять на своїх плечах бойових товаришів з поля бою, стають відмінними снайперами, ходять у розвідку. Вони щодня бачать смерть на власні очі, на їхніх руках від кулі ворога помирають друзі…
За понад 10 років свого журналістського стажу в районній газеті, найбільше не люблю писати статті про людей, яких вже немає, які загинули на цій клятій війні. Особливо тяжко, коли ти цю людину знав… Про Андрія Сорокалєтова хотіла написати ще давно, але він був дуже скромною людиною, тому відмовився, не любив згадувати про війну, яку він зустрів ще у 2014 році…
Старший солдат Андрій Сорокалєтов з Баштанщини мав багато планів, мрій, але їм не судилося здійснитися: 27 травня 2022 року ворожий уламок обірвав життя молодого хлопця, йому назавжди залишиться 32 роки…
Розуміючи всі реалії сьогодення, я хочу, щоб якнайбільше людей знали про героїзм та подвиги наших солдат-земляків, які ціною власного життя захищали нас до останнього свого подиху… Тому сьогоднішня моя розповідь про мужнього та сміливого молодого воїна-захисника – Андрія Сорокалєтова. Дружина Героя, Інна, погодилася поділилась спогадами про чоловіка.
 Народився Андрій Сорокалєтов 10 грудня 1990 року в м. Сміла Черкаської області. Коли йому було 10 років, переїхав жити до бабусі і тітки в село Новопавлівка Баштанського району, які й виховали його. У 2008 році закінчив місцеву школу. Через рік був призваний на строкову службу до лав Збройних Сил України (до н/ц «Десна»). Проходив службу в 72-ій окремій механізованій бригаді імені Чорних Запорожців.
За відгуками односельців, друзів, рідних Андрій був роботящим, вихованим, скромним, чемним хлопцем, щирою та працьовитою людиною, вірним товаришем, який найбільше у світі любив свою родину та країну, в якій народився та виріс.
– З Андрієм ми познайомилися, як він переїхав до нашого села. Почали з ним зустрічатися в старших класах. Це було кохання з першого погляду. Чекала його з армії. У квітні цього року було 11 років, як ми офіційно стали подружжям, разом виховували двох синочків. Проживали деякий час у Миколаєві, а у 2013 році переїхали до Новопавлівки. Андрій був люблячим чоловіком та строгим татком. Він не любив говорити про свої почуття, але в одному погляді можна було побачити, як він нас всіх дуже любить і хвилюється за нас.
Мій чоловік був дуже роботящим, ніколи не сидів без діла. Працював деякий час у Києві будівельником-плиточником, гіпсокартонником, монтував електропроводки. Зробив дуже багато корисного для своїх односельців. Завжди був чуйним та ввічливим до оточуючих. Андрій все своє життя відчував гордість за свою роботу, вважав її найцікавішою, найзахоплюючою серед інших. Мій чоловік був носієм добра і благополуччя людей.
У вільний час від роботи любив рибалити, захоплювався переглядами фільмів, – розповідає вдова Андрія, Інна Сорокалєтова.
З березня 2015-го і протягом року Андрій був мобілізований до 72 ОМБр. Захищаючи на Сході суверенітет та цілісність України у боротьбі з російським агресором, зарекомендував себе виключно з позитивної сторони. Функціональні обов’язки виконував зразково, проявляв виключну мужність та героїзм, стійкість та рішучість. Після демобілізації молодий чоловік залишався вірним та відданим кожному слову військової присяги. Головним здобутком перебування в зоні АТО вважав вміння цінувати життя та справжніх друзів, адже війна змінює світогляд, змушує по-іншому оцінювати ті проблеми, що супроводжують наше мирне життя.
– Бути дружиною захисника гордо і водночас дуже тяжко. Переконалася в цьому ще у 2014 році. Відголоски АТО постійно давали про себе знати чоловікові. Для захисників війна не закінчується ніколи.
Мені було щоразу боляче і неспокійно, коли Андрій їхав на передові позиції. До кінця не усвідомлювала, які насправді завдання він виконує там. Але я завжди була впевнена, що інакше він вчинити не може. Я підтримала свого коханого в його рішенні вирушити на фронт, адже знала, що чоловік по-іншому не може. За всі роки нашого подружнього життя намагалася завжди у всьому бути йому опорою.
З першого дня, коли загроза повномасштабного вторгнення росії нависла над нами, як ніколи досі, і кілька місяців перед війною, я вже відчувала тривогу. Мій Андрій був не таким як завжди – постійно був замисленим, серйозним, стурбованим, перестав дивитися новини по телевізору... Ніколи не забуду його очі зранку 24 лютого, коли дізналися про вибухи на військовому аеродромі в одному з мікрорайонів Миколаєва.
Щоб заспокоїти мене, сказав, що це, скоріше за все, військові навчання, але його очі говорили про інше... І вже десь о 6.00 сказав, що потрібно нам зібрати найнеобхідніші речі та ліки, бо це не АТО, а розпочалася повномасштабна війна. Чоловік спокійно пояснив, як уберегти себе і дітей коли будуть вибухи у глухій кімнаті, – згадує вдова захисника.
У перший день російського повномасштабного вторгнення в Україну Андрій не вагався жодної хвилини щодо свого вибору, і твердо сказав: «Я йду захищати нашу рідну землю!». Боронив країну у складі 36-ої бригади морської піхоти імені контр-адмірала Михайла Білинського. Його підрозділ виконував бойові завдання на Миколаївщині та Херсонщині.
«Тому, що війна! Буде біда, якщо всі сядуть вдома», – коротко відповідав захисник на питання, чому він в армії, всім хто питав.
– Що відчуває дружина військового, який на війні, і його позиції під постійними обстрілами? Страшенне хвилювання і величезне бажання підтримати, не дати зламатися і опустити руки. Ця війна не лише вирвала з мого дому найдорожче, вона навчила бути сильною!
В один момент я зрозуміла, що не можу просто сидіти, склавши руки, і почала діяти – допомагати бригаді, у якій перебував мій чоловік. Завдяки моїм односельцям і небайдужим людям, ми зробили багато корисного для захисників. Поки наші солдати-односельці перебували у військових частинах Миколаєва, організували збір коштів, за які закупили для кожного з них плитоноски, розгрузки, наколінники, тактичні рукавички, аптечки з ліками першої необхідності, продукти харчування. Ми це робила від душі. Я подумала, що це так важливо, щоб вони відчули підтримку від своїх односельців. А далі вже допомагали тільки 36 бригаді. Знаю, як їм було холодно, бо перші чотири ночі спали під відкритим небом на морозі та під дощем... Готувала вдома смаколики і передавала по можливості солдатам. Хлопці не вірили, що це я все сама приготувала, коли Андрій показав моє фото, сказали: «Оце ця мала зробила?». Обіцяли приїхати всі до мене після Перемоги…
Не знаю сама, звідки були ті сили? Просто хотілося зробити хоч невеличкий внесок до Перемоги і висловити свою вдячність нашим Захисникам, – говорить Інна Сорокалєтова.
Андрій Сорокалєтов був відповідальним й вимогливим, завжди залишався не лише вірним побратимом, а й відважним воїном до останнього подиху.
Дружина Андрія розповідає, що всі дні війни проходили в постійних хвилюваннях та одному бажанні: щоб чоловік повернувся живим та неушкодженим до рідної домівки.
– Ми мало спілкувалися по телефону з чоловіком, оскільки з перших днів їх підрозділ брав участь у бойових діях і місце їх дислокації постійно було під обстрілами. Якщо не виходило подзвонити, то Андрій намагався хоча б написати повідомлення, що в нього все добре… Андрій перший раз приїхав додому після двох місяців повномасштабної війни, і другий раз мені пощастило його побачити перед наступом на Херсонщину, перед його загибеллю..., – розповідає вдова Андрія.
27 травня молодий захисник загинув у бою між населеними пунктами Білогірка та Лозове Великоолександрівського району Херсонської області.
Згорьована дружина написала у себе на сторінці у Фейсбуці: «Тебе не стало… Ти віддав життя, щоб захистити Україну. Ти пішов боронити її в інших Світах. Краще б не так рано… Краще б не так… Дякую, що був поруч, за вірну любов, розуміння, підтримку, за ті неймовірні емоції і незабутні моменти, подаровані ТОБОЮ… Дякую за часточки себе, які лишив мені… Ти гідно пройшов свій шлях. Завжди був і залишишся моїм Героєм… Ти в моєму серці навічно. Тепер Ти тримаєш нам небо...»
Усім близьким та рідним військових, які боронять Україну від російських окупантів Інна бажає витримки та терпіння, а ще говорить, що потрібно вірити в краще, чекати і молитися за наших Героїв. «Сьогодні безмежно пишаюся кожним захисником та захисницею, які мужньо та відважно виборюють наше право на щасливе життя у вільній Україні! Південь тримається завдяки Вам! Я хочу, щоб всі захисники скоріше повернулися додому, щоб жодна родина не пережила такого болю та горя, як я! Нехай Бог береже кожного!»
15 липня 2022 року за особисту мужність і самовіддані дії, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі старшого солдата Андрія Валерійовича Сорокалєтова посмертно нагородили орденом «За мужність» ІІІ ступеня.
Запрошуємо переглянути публікацію на сайті Баштанка НЕТ:
Біль для сім’ї Сорокалєтових досі не стихає – жінка плаче, згадуючи їхні останні розмови. Зізнається, що ніколи не могли з ним наговоритись. За батьком сумують і діти. Для всіх він назавжди залишиться найкращим батьком та чоловіком.
Щодня через війну, яку росія розв’язала проти нашої країни, гинуть найкращі сини та доньки України! Дякуємо їм, що, не шкодуючи себе, боронять рідну землю. Вічна їм пам’ять і слава!
Щиро співчуваємо родині Сорокалєтових. Андрій став ще одним Ангелом-охоронцем для нас, для України! Молимо небо за нього і віримо, що він триматиме його височінь!
Автор: Юлія Дубогрій,
член Національної Спілки журналістів України
*Здійснено в рамках проекту Миколаївського прес клубу за підтримки Фонду розвитку ЗМІ Посольства США в Україні. Погляди авторів не обов'язково збігаються з офіційною позицією уряду США. / Supported by the Media Development Fund of the U.S. Embassy in Ukraine. The views of the authors do not necessarily reflect the official position of the U.S. Government.
|
