|
Псевдо Машина. Частина 1.
Баштанка, служу за контрактом з 19 січня 2022 року.
24 лютого рано зібралися із речами в місці дислокації частини. Під час обстрілів ховалися в коридорах, день і ніч записували, ксерокопіювали документи, зараховуючи до лав нашого батальйону все нових і нових людей. Бажаючих отримати зброю і захищати рідну землю було дуже багато. З історії ми знаємо, хто такі Баштанці! Вміємо воювати, і своє не віддамо!
А 1 березня, коли нескінченна колона російської техніки намагалася проїхати через наше місто, я і ще чотири офіцери мали зібрати всі папери, особові справи (на той час вже були накази і документація), і вивезти їх в безпечне місце (будиночок), а за необхідності, знищити.
Ми так і зробили, швидко і вправно. Ніхто не знав як будуть розвиватися події.
Сиділи в тій хатинці, наче миші. Колона московитів наближалася.
«Дівчата, якщо буде геть зле, ці три вікна «ваші», будете відстрілюватися», – так сказав командир нашої групи. Звісно, в нас все «похололо», але усвідомлення відповідальності за документи, в яких долі людей, які стали на захист Батьківщини, давало нам сили.
Чотири дівчини зі зброєю, у формі. Ми сиділи і чекали, розуміючи, що може бути що завгодно. На вулицях вже ішов бій. Наш будиночок стояв осторонь, крайній. Біля нього рашисти облаштували вогневу точку. Це був танк, чи самохідна установка, яка постійно стріляла. Десь поряд вибухали і гранати наших хлопців.
Біля хати бігали російські солдати, на подвір’ї стояв мій «Ланос», а ми сиділи у ванній кімнаті з паперами з особистими даними військовослужбовців, мапами, наказами, особовими справами, сірниками напоготові, і відкритою банкою шпротів. Автомати напоготові.
Було страшно. Мало хто був готовий до такого, нас переповнювало величезне почуття образи, злості, і ненависті до окупантів.
Псевдо Машина. Частина 2.
Коли все скінчилося, вулиці Баштанки нагадували декорації з якоїсь жахливої воєнної вистави із підбитою технікою, руїнами і нерухомими тілами. Герої-баштанці вистояли! А ми врятували документацію!
Дякую моїм батькам, що мій вибір стати військовою сприйняли спокійно, це було моє рішення і моє життя. Дякую мамі, що під час зборів 24 лютого сказала мені: «Візьми теплий спортивний костюм і черевики». Рятуючи документи, нам довелося переодягатися в цивільне, дівчата мали тільки форму і витратили багато нервів, випрошуючи в людей, бодай, якісь речі, що на декілька розмірів більше, ще й багато чоловічого, і були одягнені хто в чому.
На початку війни ми робили всі все разом, хто що вмів. Наче, нічого такого особливого, але свою частку в справу нашої Перемоги ми внесли.
Далі був херсонський напрямок, постійні артилерійські обстріли. Вночі до розташування точково «прилетіла» російська ракета, але нам щастило, ніхто не постраждав.
Ми завжди намагалися ховатися в укриття. Хтось біжить, хтось неквапливо і підспівуючи, а моя подруга-офіцер - з «мокрими» очима. В неї вдома двійко невеличких діточок.
Мене мама колись водила до гадалки, і та нагадала, що в мене буде троє дітей, тому на лайку командира, чому я не біжу до укриття, я ставилася байдуже, оскільки поки маю тільки одну дитину. Часто навіть не ховалася, а сідала спати (коли лежиш в бронежилеті, важко підводитися), пізніше біля мене лягала і моя бойова подруга, оскільки мені «нічого не загрожувало».
Ще далеко до великої війни я закінчила військову кафедру. Посада офіцера – величезна відповідальність. Після народження дитини служила в різних місцях, а в 2020 році брала участь в АТО.
Я себе не уявляю без Війська. Армія це і є моє життя!
У підрозділі я деякий час відповідала за морально – психологічний стан. В нас дуже гарні люди, вони безцінні! Ми одна велика сім’я, де панують довіра, і підтримка, а наші рідні – це наша Україна! Хочеться, аби ми скоріше перемогли, повернулися до міста Баштанки, кожен був біля своєї родини, і бачив своїх дітей!
Запрошуємо прочитати інші статті з сайту Баштанка.НЕТ:
|
