Збудником цієї хвороби є вірус, а джерелом інфекції — хвора людина. Найбільше інфекція поширюється нею в перші дні захворювання, коли при кашлі або чханні з крапельками слизу та слини віруси інтенсивно виділяються у зовнішнє середовище, а потім потрапляють до дихальних шляхів здорових людей.
Дирофіляріоз – це зооноз з трансмісивним шляхом передачі. Кінцевим господарем гельмінта є тварини – представники сімейства псових, кошачих. Собаки заражуються при укусі інфікованих комарів, мікрофілярії і попадають в кров, потім в організмі тварин розвиваються половозрілі самки та самці гельмінтів , котрі частіше за все локалізуються в підшкірній сполучній тканині. Відмічаються випадки виявлення гельмінтів у внутрішніх органах . Переносником дирофіляріозу є комарі . В організмі заражених комарів личинки розвиваються до інвазійної стадії в середньому 10-14 днів після харчування кров”ю на зараженій тварині.
ЄСИПЕНКО Павло Євменович народився 29 серпня 1919 року в смт Баштанка Миколаївської області – видатний державний діяч України.
У 1938 році закінчив Миколаївський будівельний технікум та у 1958 – Дніпропетровський інженерно-будівельний інститут.
П.Є.Єсипенко був учасником боїв Великої Вітчизняної війни 1941-1945 років. Має чисельні військові нагороди.
У 1963-1965 роках П.Є.Єсипенко – заступник начальника Головпридніпровбуду, 1965-1973 – заступник та перший заступник міністра сільського будівництва УРСР, а з 1973 по 1975 роки – міністр сільського будівництва УРСР.
З 1975 по 1987 роки працював заступником Голови Ради Міністрів УРСР.
У цей час П.Є.Єсипенко очолював усю будівельну галузь України, проводив велику організаторську роботу з будівництва об’єктів важкої індустрії, оборонної промисловості, соціальної сфери, житлового будівництва, спортивних споруд тощо.
Під його керівництвом побудовано тисячі об’єктів промислового та соціального призначення. Це результат його визначної та невтомної праці із спрямування зусиль усіх будівельників, колективів Держбуду, будівельних та галузевих міністерств України, обласних виконавчих комітетів.
АДАМОВ Анатолій Миколайович народився 31 серпня 1931 року в місті Вознесенськ Миколаївської області – видатний державний діяч України.
На його долю випали голод, війна та післявоєнна розруха.
У 1949 році Анатолій вступив до Вознесенського сільгосптехнікуму, а у 1957 році – до Одеського сільгоспінституту.
Свою трудову діяльність розпочав агрономом у Дніпропетровській області.
У 1965-1967 роках – слухач Вищої партійної школи при ЦК КПУ у м.Київ.
1970-1975 роки – секретар Баштанського РК КПУ, 1975-1983 – І секретар РК КПУ Миколаївської області.
За період своєї роботи в Баштанському районі Анатолій Миколайович проявив себе як умілий, грамотний, авторитетний керівник і організатор. Його любили і поважали за мудрість та щирість.
Людина щедрої душі, доброго серця, справедливий і турботливий, а у той час вимогливий, він робив усе для того, щоб Баштанський район займав передові позиції як в області, так і в Україні та за її межами.
МАХНО Віталій Митрофанович народився 5 лютого 1929 року в с. Трудове Баштанського району в селянській сім’ї. Вчився в початковій школі села Трудове, потім в Андріївській школі, та навчання перервала війна. Пізнав на собі всі страхіття гітлерівської окупації.
Після війни вступив до Миколаївського морехідного училища. По його закінченні в 1947 році став працювати в Миколаївському торговому порту слюсарем-кранівником. Звідти й був призваний в 1949 році до лав Радянської Армії. Після демобілізації повернувся в рідне село. Працював в місцевому колгоспі механізатором.
З березня 1955 року навчався у Снігурівському районі в училищі механізації.
З 1959 року – бригадир тракторної бригади. За свою любов до рідної землі, сумлінну працю Махно В.М. був нагороджений в 1968 році медаллю “За трудову доблесть”.
Народився у Баштанці 2 лютого 1919 р. Вступив до Одеського університету на філологічний факультет (1938).Учасник Великої Вітчизняної війни, воював у складі військ І Українського фронту, нагороджений орденом Вітчизняної Війни ІІ ступеня, двома орденами Червоної Зірки, медалями. Після війни продовжив навчання в Одеському університеті.
Закінчив аспірантуру при кафедрі української літератури (1950). Захистив кандидатську дисертацію (1954). Завідував кафедрою української літератури (1957), паралельно працював в Українському драматичному театрі ім. Жовтневої революції (нині театр ім. В. Василька) на посаді завідувача літературною частиною.
Г. А. В’язовський – літературознавець, теоретик літератури, дослідник психології художньої творчості. У періодичній пресі виступав як поет та друкувався як літературний і театральний критик. Був головним редактором альманаху «Літературна Одеса» (1950) та збірника «Горизонт» (1970). Очолював створену ним в ОДУ кафедру теорії і методики викладання літератури (1967). Був проректором Університету з навчальної роботи у 60-х роках. Захистив докторську дисертацію в Київському університеті ім. Т. Г. Шевченка (1967).
