Мало хто з жителів Баштанського району знає про сфабриковану кримінальна справу проти есерів під назвою група "Єдність”. Наведемо окремі уривки з книги «Реабілітовані історією. У двадцяти семи томах. Миколаївська область. Книга 1.»
"По кримiнальнiй справi Контрреволюцiйна eсepiвськa органiзацiя "Єднiсть” було засуджено 66 жителiв Миколаївщини, з них 45 чоловiк з Баштанського району, 16 – з мicтa Миколаєва, 3 – з Hової Одеси, 1 – з Новобузького району. 3 них трiйками УНКВС Миколаївської та Одеської областей до розстрiлу було засуджено 28 чоловiк, 38 чоловiк до тривалих стpoкiв виправно-трудових таборiв, з них 10 чоловiк загинули пiд час вiдбуття покарання."
Восени Україна відзначатиме сумну
дату – 75-річчя Голодомору. Ці трагічні сторінки нашої історії забуттю
не підлягають. Не оминув голод 1932-1933 років і нашого краю. Про це
свідчать історичні дані, про це пам’ятають очевидці, розповідають
свідки. У районній газеті розпочато друк
списки людей, які загинули від голоду в 1932-1933 роках на території
нашого району. Відповідна інформація оприлюднюється і в мережі Інтернет: Новосергіївська сільська рада
ВЛАСЕНКО Карпо Кіндратович ВЛАСЕНКО Петро Карпович ВЛАСЕНКО Ніна Карпівна ВЛАСЕНКО Іван Карпович ВЛАСЕНКО Пилип Леонтійович ВЛАСЕНКО Ганна ВЛАСЕНКО Олександра Леонтіївна ВЛАСЕНКО Леонід Леонтійович ВЛАСЕНКО Семен Трохимович ВЛАСЕНКО Михайло Трохимович ЛИХА Віра НІКОЛЕНКО Катерина Олександрівна Сім’я ПАВЛІЧЕНКІВ – 6 чол. Антон, Ярина, Марія БЕРЕГОВІ Андрій та Софія БЕРЕГОВІ Сім’я Притики – 4 чол. ГРОМОВІ - мати та двоє дітей БОНДАРЕНКО Петро Іванович БОНДАРЕНКО Надія Петрівна БОНДАРЕНКО Іван Петрович БОНДАРЕНКО Любов Петрівна БОНДАРЕНКО Віра Петрівна БОНДАРЕНКО Микола Петрович БОНДАРЕНКО Віктор Петрович БОНДАРЕВСЬКА Софія Сім’я Івана БАБЧЕНКА – 5 чол. Сім’я ОНИСЬКО – 3 чол. Сім’я БАБЧЕНКІВ – 4 чол. Сім’я МЕЛЬНИЧЕНКІВ: Федір, Софія, Віра Сім’я КАЛАЧИКІВ – 5 чол. Сім’я ДАНІЛОВИХ – 4 чол. Сім’я ЛЕВЧЕНКА Степана – 8 чол. ЗАХАРОВ Костянтин Іванович ЗАХАРОВ Григорій Костянтинович ЗАХАРОВ Пилип Костянтинович ЗАХАРОВ Андрій ЗАХАРОВ Іван Андрійович ГАВРИЛОВ Іван Андрійович Сім’я КАЛІНІЧЕНКО – 2 чол. ПАВЛЕНКО Павло РОМАНОВА Наталя Степанівна СТЕПІНОВ Микола Миколайович Сім’я ТІЛЕНКО – 2 чол. Сім’я ШВЕЦЬ – 3 чол. Сім’я КЛЯМОВИХ – 2 чол. ШКАРУПА Дмитро Никифорович ШКАРУПА Федір Дмитрович ШКАРУПА Марія Дмитрівна ШКАРУПА Володимир Дмитрович ЮРЧЕНКО Марія
....
Читати далі » РОЗДІЛ: Історія
|| АВТОР: Редакц. Книги пам. жертв Голодомору |
ОПУБЛІКУВАВ: bashtanka | 06.08.2008
Села, які мали особливо велику заборгованість по
хлібозаготівлях заносились на “чорну дошку”. Статут “чорної дошки”
означав фактичну блокаду: селяни позбавлялися права на виїзд, і якщо в
селі не було продовольчих запасів, люди гинули голодною смертю. У селі Піски зпгинуло біля 600 чол!!! Лише з 15 грудня 1932р. було
дозволено продавати газ, сірники та інші промтовари у селах, за
винятком 82 районів 5 областей, які найбільше заборгували по
хлібозаготівлях.
Незважаючи на загалом добрий урожай 1932 р., сільське
господарство виявилося неспроможним забезпечити потреби промисловості
й експорту в зерні навіть ціною зниження селянського споживання до
злиденного рівня. Втрати під час збирання цього врожаю вперше
позначилися на хлібозаготівлях. Потік зерна, який у попередні роки
надходив на елеватори і державні зсипні пункти, перетворився на
тоненьку цівочку. Від червня до жовтня 1932 р. з колгоспів та
одноосібних господарств України вдалося витиснути лише 132 млн. пуд.
хліба. Як і до утворення колгоспного ладу, в країні вибухнула
хлібозаготівельна криза. Різниця полягала лише в тому, що у 1928 р. в
країні хліб був, а криза обумовлювалася небажанням селян везти його на
ринок. Тепер же запаси товарного колгоспного хліба розтанули у втратах.
Провал продрозкладки 1932 р. призвів до істотного
скорочення централізованих ресурсів продовольства. Відповідно
зменшилися пайкове постачання робітників і службовців, хлібний експорт.
Виник дефіцит зовнішньоторговельного балансу, що призвело до появи
великої короткострокової (вексельної) заборгованості іноземним фірмам
за імпортовані товари. Це загрожувало державним банкрутством.
Партійно-державна верхівка країни в обстановці, що
склалася, прийняла хо-лоднокровне рішення: вийти з кризи шляхом
конфіскації наявних запасів зерна в хлібовиробній смузі. Надіслані
восени 1932 р. надзвичайні комісії під керівництвом найближчих
співпрацівників генсека -- Кагановича (Північний Кавказ), Молотова
(Україна) і Постишева (Поволжя) викачали у селян внутрішні фонди --
продоволь-чий, фуражний, насіннєвий. Конфісковане зерно пішло на
експорт, щоб сплатити чергові внески валютою за імпортовану техніку, а
також в державну торгівлю -- або нормовану (по картках), або
комерційну. Цим самим було пом'якшено наслідки кризи у промисловості.
Село ж на півроку, до нового врожаю, залишили на-призволяще.
Це верхня частина титульної сторінки газети "Під прапором Леніна" №150 від 1 січня 21933 року
На початку 1933 року по всій Україні запасу зернових
не залишилося, адже торгівля хлібом у селах дозволялась тільки після
виконання плану хлібозаготівлі – після 15 січня 1933 року. Фактично це
була дія, свідомо спрямована на повільне винищення населення сіл. Люди
ринулись до міст, де було дозволено вільний продаж хліба (постанова
бюро Миколаївського міськпарткому від 20.04.33 р. 344 – 111), з надією
купити його чи хлібні картки. Дороги блоковані. Люди, не знаходячи
порятунку, вмирали просто на вулицях.
21 квітня 1933 року секретаріат Миколаївського обкому Компартії України направляє у райони наступну постанову:
«1. Заборонити видачу хліба на громадське харчування, якщо немає виходу на роботу у поле.
2. Заборонити видачу хліба на громадське харчування (крім тяжкохворих) у період дощу, коли немає виходу у поле.
3. Запропонувати на місцях органам суду та міліції за порушення
цього рішення негайно притягати до суду згідно Закону Раднаркому СРСР
від 7 серпня».
Районною
державною адміністрацією на виконання Указу Президента України від 28.03.07
№250/2007 «Про заходи у зв’язку з 75-ми роковинами голодомору 1932-1933 рр. в
Україні» та інших нормативних актів, пов’язаних із Голодомором 1932-1933 рр.
організовано роботу по виявленню та складанню списків жертв голодомору
1932-1933 років. На території району діють 20 робочих груп (97 чол.),
керівниками у більшості з них є міський та сільські голови, завданням яких є
збір відповідної інформації. До складу робочих груп увійшли директори, вчителі
навчальних закладів, завідувачі міським/сільськими центрами праці та соціального
захисту населення, представники ветеранських організацій, працівники закладів
культури.
У 1933 році жила я з
батьками у Новобирзулівці. Мій дід Іван Іванович Ситник мав дві корови, два
коня, двох телиць, двоє лошат і вулики. В сім! було 8 дітей. Його
розкоркули-ли, все забрали, вигнали зі своєї хати, давши напівзруйновану і
залиту волою землянку. Ходили в ній по камінцях .а спали на різному лахмітті,
бо все, що було в хаті, винесли на вулицю і продали , навіть білизну. Нам, дітям
і онукам «куркуля» , не давали ходити по вулицях села: дражнили й ображали. Ми
намагались обходити вулиці чи то горою, чи то попід річкою.
Під час голодомору
батько й мати ходили на роботу, а нас з братом Василем запирали в хаті й
наказували нікому не відчиняти. Одного дня прийшли до нас активісти, почали
стукати, наказували відчинити двері, погрожуючи, що почнуть стріляти. Ми з
братом дуже злякалися (мені було трохи більше 5 років,а брат на 1,5 роки
молодший) і відчинили двері. Активісти забрали в нас один-єдиний гарбуз, що був
основним харчем.
У
сім’ї мого батька – інваліда війни 1914 року Петра Івановича Бондаренка було
дев’ятеро дітей. Мали ми дві корівки та четверо коней. Тож сім’я не дуже
бідувала. Але влада, погрожуючи Сибіром, змусила батька вступити в колгосп. А
за ним на колгоспний двір пішла і наша худоба. Жити нам стало сутужно.
Особливо
скрутно було у 1932 році. Спочатку помер батько. Потім один за одним померли
брати та сестри. Тільки я та мама лишилися живими. У нашому селі була створена
спеціальна буксирна бригада, до якої входили сільські активісти Кіндрат
Хомутенко, Марина Кошова, Антон Донченко, Микола Гончаренко, Анто-ніна Лиха.
Вони ходили по селу й забирали в кожній хаті все, що бачили їстівне, незважаючи
на прокльони жінок і плач дітей.
Та
ось почалася колективізація. Земля і все інше перейшло до колгоспу. Залишилася стара
хатина, город та п’ятеро дітей. Город наполовину засівали житом. В 1933 році на
трудодні з колгоспу нічого не дали, ще й так звані «буксири» почали збирати
останнє, що ще було в людей дома.Почався голод. Найстарша дівчинка Маруся пішла жити до своєї бабусі, хоч
і бабусі було скрутно.
Сім’ю
запідозрили, що вона переховує вдома хліб. Кілька разів допитували...
Не можу викинути з життя страшні
епізоди мого дитинства. Дуже добре пам’ятаю, як мені хотілося їсти. Щоночі мені
снився шматочок хліба. А мама часто плакала, бо нічим було нагодуватитрьох дітей. Батька нашого арештували і
відправили на Соловки, бо він не хотів вступати до колгоспу. А нашу сім’ю
вважали куркульською, бо мали ми пару коней, корову, підводу та шість десятин землі.
Разом з батьком, Савелієм Івановичем Москаленком, арештували ще п’ятьох
сусідів. Сім’ї всіх арештованих виселили з хат разом з дітьми.
На світі я прожила чимало, тож
пам’ятаю голод і 1921-1922 років, і 1932-1933, і 1947 років. Найстрашніший з
них був голод 33-го. Взагалі то я сирота, батьків своїх не пам’ятаю. Коли ми
були ще малі (нас у сім’ї було п’ятеро), батьки померли від тифу. У 1932 році
мені було 22 роки, я вже була одружена й мала трьохрічного сина. Ми дуже важко
переживали зиму 1932-1933 років. Їсти було нічого. Навіть собак, які голодні
блукали по селу, люди поїли. Їли також котів та щурів. Страшний то був час. Я
навіть пам’ятаю, що в нашому селі Явкине було два випадки людоїдства: жінки
з’їли своїх дітей. Люди казали, що вони були не сповна розуму.
Я добре
пам’ятаю літо 1933 року. Мій батько Олександр Авер’янович Шевченко працював у
степу на косарці. Працюючи у полі, люди падали від голоду прямо на ниві. Батька
і су-сіда Желєзного привезли в один день зі степу знесилених і слабих. Того ж
дня вони й померли. Хоронили їх разом із сусідською дівчиною Яриною Гнатовою,
яка теж працювала в полі, в одній могилі на сільському кладовищі.
Зі здобуттям України незалежності
сколихнулися спогади про довго замовчуване болюче минуле. Ми маємо ще й ще раз
говорити про цю страхітливу трагедію – Голодомор 1932-1933 років, щоб слова
глибокої скорботи не лише дійшли до свідомості кожного, а й увійшли в його
серце.
Сьогодні ми ще раз хочемо
підкреслити всю значущість нинішнього активного процесу усвідомлення причин та
наслідків народної трагедії 1932-1933 років для історії України, для історії
всієї світової спільноти.
Ми не знали історію. А вона –
бездонна, невичерпна криниця духу, мудрості, перемог і страждань.Сьогодні, коли ми заходились будувати на
своїй землі свою домівку – державу,без
своєї кришталево чистої криниці не впоратись. Але з нашої історичної криниці,
починаючи з самісінького дна, належить вичерпати багато солоної від горя і сліз
води.
О, Боже! Чи настане знов світання? Чи оживе мій виморений люд? Чи може, це вже оргія остання розбійників кривавих та іуд?
Неврожаї? Стихійні лиха? -...
«Так писав про Голодомор український поет з Івано-Франківщини Роман Юзва.
Щороку
у ці дні листопада так важко знову і знову гортати криваві сторінки
нашої Української історії, які довго замовчувалися сліпоглухонімим
тоталітарним режимом.
Воістину,
важко без жаху згадувати дні «Диявольського посту» 1932 - 33-го років,
адже відчуваєш душевний біль, гіркоту, безпорадність та сум, читаючи
про безупинний ряд людських страждань, несправедливих судів, інтриг,
заслань та зухвалих вбивств, коли гинули цілими родинами, селами, коли
на межі знищення опинився увесь український народ.
В генеральній окрузі «Миколаїв»
німці ввели податок 1200 літрів молока з корови на рік, 2100 штук яєць з двору,
навіть в тому випадку, коли курей не було, 10 кг білого м’яса. Як форма
грабунку, впроваджувалося так зване «отоварювання» за здану сіль-госппродукцію
предметами першої необхідності (сірники, одяг, взуття). За 1 костюм селянин мав
здати 4 корови або 100 пудів зерна, за 1 м тканини - 20 пудів зерна або свиню не менш 100 кг...
Ще з 2006 року в Баштанському
районному краєзнавчому музеї працює тематична виставка «Забуттю не підлягає»,
де мовою документів та свідченнями очевидціврозповідаєтьсяпро трагічні
сторінки історії нашого багатостраждального народу.
В експозиції
представлені матеріали, що свідчать про нечувані масштаби голодомору 1932-1933
років в Україні, на Миколаївщині і Баштанському районі...
Протоієрей Олександр Дацюк
